Понеділок, 1 січня 1883

Ґамбетта, що вже кілька днів був хворий чи поранений, щойно помер.
Не можу передати, яке дивне враження справила ця смерть. У неї неможливо повірити. Цей чоловік так невіддільно належав до життя цілої країни, що нічого не уявиш без нього. Тріумфи, поразки, карикатури, звинувачення, хвала, кпини — ніщо не трималося без нього.
Можливо... Газети говорять про його падіння, та він ніколи не падав. Його міністерство! Хіба ж можна судити про міністерство, що протривало шість тижнів. Який жарт і яка недобросовісність! Від людини вимагають бути у повній силі за сорок днів, під вічною загрозою бути скинутим через якесь питання про гумові супниці з подвійним механізмом.
Але я далеко від цього хвилювання, відірвана й отупіла від цього мерзенного малярства...
Помер при семи лікарях, і скільки ж довкола нього інтересів, скільки бажання його врятувати! Навіщо ж лікуватися, мучитися, страждати. Смерть жахає мене тепер, ніби я її бачу.
Так, мені здається, що це настане... Скоро. Ах! якою малою себе почуваєш! І навіщо? Чому? Має бути щось по той бік, це минуще існування — це замало, воно не відповідає нашим думкам і пориванням. Є потойбіччя, інакше цьому життю немає пояснення, а Бог видається безглуздим.
Майбутнє життя... Бувають хвилини, коли його прозріваєш, не розуміючи, і тебе охоплює жах.
Сумний Новий рік із княгинею, Алексісом і Дюсотуа, сумним до смерті, який грає незрівнянний «Жалобний марш» Шопена. Днями я впала на сходах, сьогодні зранку мало не впала біля ванни, кажуть, що це віщує кінець... Отже, ворожки збрехали... Можливо.
Яке жалюгідне, яке жалюгідне, яке жалюгідне існування.
А до всього мене ще й так обмовляють. І як же так виходить? Ах! я ніколи не повірю в те, що мені казатимуть про інших. Світ підлий.
А найжахливіше те, що все, що про мене захочуть вигадати, завжди здаватиметься можливим і вірогідним... Хоч би що я робила... І я не знаю, як так виходить. Є сила-силенна людей, що мною цікавляться, і, як це завжди буває, перебільшують і вигадують, щоб зробити свої розмови цікавішими... О! іноді я й сама так роблю, говорячи про інших... Рідко, а тепер уже ніколи. Мені наснився сон, якого я не памʼятаю, але який лишив у мене враження порожнечі, небуття, холоду.
Я написала Етенсель, щоб сказати їй, що цього року залюбки напишу портрет її доньки, торік я поїхала до Ніцци, як і мала зробити, а вона відповідає мені найлюбʼязнішим, найприязнішим із листів, що пришле мені Мімі 3 січня. Якби я зробила це добре, та ще й картину на додачу моє щастя було б забезпечене. Брезло пише портрет панни де Роде, доньки управителя «Фігаро». А оскільки Етенсель — оглядачка «Фігаро», то спершу був би світський розголос, а потім вона показала б його Вольфові.

Примітки

Леон Ґамбетта (1838–1882) — республіканський лідер національної оборони 1870–71 років, голова Палати, а 1881–82 років глава уряду. Помер у Віль-дʼАвре 31 грудня 1882 року у сорок чотири роки; у листопаді через рану руки з револьвера він зліг, а помер від хвороби кишечника. ↩
Його міністерство — «Велике міністерство» Ґамбетти утворилося 14 листопада 1881 року й упало 26 січня 1882 року, зазнавши поразки через його пропозицію переглянути конституцію. ↩
В оригіналі англійською: «fully». ↩
«Жалобний марш» Шопена — третя частина його Сонати для фортепіано № 2 сі-бемоль мінор, тв. 35. ↩
Етенсель — псевдонім Марі Біар де Пейронні, світської оглядачки «Фігаро» (див. 19 березня 1881). ↩
Альбер Вольф (1835–1891) — впливовий мистецький критик «Фігаро». ↩