Четвер, 16 листопада 1882

Мені наснилася низка лиховісних снів, що мали віщувати щось жахливе. Це сталося, принаймні я гадаю, що це воно, хоча це лихо було передбачене, і я до нього певною мірою звикла; та що ж іще жахливіше має статися, якщо не це? Я пішла до великого лікаря, лікарняного хірурга; пішла невідома й скромно вбрана, щоб він мене не обманув. О! це людина не люб'язна. Він сказав мені це дуже просто. Я ніколи не одужаю. Але мій стан може поліпшитися задовільно, так що це буде стерпна глухота, вона вже стерпна, а стане ще стерпнішою, як видається. Та якщо я не дотримуватимуся суворо призначеного ним лікування, вона посилиться. Він указав мені також на молодшого лікаря, який наглядатиме за мною два місяці, бо сам він не має часу бачити мене двічі на тиждень, як це потрібно. Уперше я мала мужність сказати:
— Пане, я глухну,
досі я обходилася словами: я погано чую, у мене позакладало вуха тощо. Цього разу я насмілилася вимовити цю жахливу річ, і лікар відповів мені з хірурзькою брутальністю.
Я хотіла б, щоб нещастя, провіщені моїми снами, були оцим, та не смію на це сподіватися, бо це ні нове, ні непередбачене, отже, небу не було потреби попереджати мене снами, — отже, буде ще щось інше.
Я, може, осліпну чи майже осліпну. В мене вже одне око бачить удвічі гірше за друге. Але не клопочімося наперед тими ласками, які Бог приберігає для своєї покірної служниці. Наразі я лише глуха. Увечері, коли багато людей, у гаморі вечірки я чую добре, так само й у кареті.
Але саме в звичайних, спокійних розмовах я гідна жалю. Доводиться весь час намагатися триматися зовсім близько до людей, що ніяково й що вже не дозволяє мені зберігати ту спокійну й граційну поставу, яка так личить, ні кокетство поз, ні... Якщо мені доведеться писати портрет... А якщо...
Зрештою, він каже, що неодмінно поліпшає. Поки в мене є родина, що чатує довкола мене й приходить на допомогу зі спритністю ніжності, ще нічого... Але самій, серед чужих.
А якщо мені дістанеться лихий чи нечуйний чоловік... У двадцять два роки. Якби це бодай було спокутою за якесь велике щастя, яким мене обсипали б незаслужено... Але —
Чому ж кажуть, що Бог добрий, що Бог справедливий.
Чому Бог змушує страждати? Якщо це Він створив світ, чому ж Він створив зло, страждання, лихоту? Відсилаю своїх читачів до «Надії на Бога» Мюссе, яку прошу мого видавця вставити сюди повністю.
Отже, я ніколи не одужаю...
Це буде стерпно, але між мною й рештою світу залишиться запона. Вітер у вітах, дзюрчання води, дощ, що падає на шибки... Слова, мовлені впівголоса... З Кочубеями я жодного разу не схибила, за обідом теж; щойно розмова стає бодай трохи жвавою, мені нема на що нарікати. Але в театрі я не чую акторів повністю, навіть коли це авансцена, а з натурниками, серед цієї великої тиші, не говорять голосно... Одне слово... Як же--- Звісно, це було певною мірою передбачене вже два роки тому, я мала б до цього звикнути... Я звикла, але це все одно жахливо.
Мене вражено в тому, що було мені найпотрібніше, найдорожче... Якийсь бовдур зможе з мене насміятися. Я була... Я вже не зможу...
Аби лиш на цьому й спинилося...

Примітки

«Лікарняний хірург» (фр. «chirurgien des hôpitaux») у Парижі XIX ст. — старший консультант одного з великих громадських шпиталів, найвище звання у французькій медицині. Анонімність Марі була хитрістю, щоб уникнути тих заспокійливих недомовок, які іноді чули знані пацієнти.
«Надія на Бога» (фр. «L'espoir en Dieu») — філософська поема Альфреда де Мюссе (1838), в якій поет порушує питання про справедливість Бога та існування зла.