Середа, 15 листопада 1882

Я в Парижі! Ми виїхали в четвер увечері. Микола й Мічка провели нас до першої станції, а Поль із дружиною — до Харкова.
Ми пробули двадцять чотири години в Києві, а Жюлі (донька Олександра) — в інституті. Їй чотирнадцять років, вона чарівна.
Подорож скрашували коментарі й вигадки про Кочубеїв, тобто про молодшого, на ім'я Базиль, і це мене смішить.
Та про Александру, дружину Поля. Ми звемо її Александрою, бо Базиль поцілував їй руку... Тобто, ось: Діна розмовляла з Базилем, а пані Поль підійшла, стала просто перед ним і просто в лоб: а я холодна, мов мармур!
— Чому ж це, пані, чому ж?
— Я ніколи не кохала! (очі до неба).
— Ах! та невже!
— Ніколи! (зітхання)
— Отже [замазано: ви знаєте надмірності] життя, мушу їх вам пояснити... Він жартун, а вона сентиментальна й полещена. Прощаючись, він поцілував їй руку. Але в тому не було нічого такого, тільки от, коли ми взялися жаліти Поля, бо він справді вартий жалю, й перелічувати вади його дружини, хтось згадав про її пиху та її міщанську дурість, а тоді я, здається, сказала, що вона має себе за герцогиню й думає собі: чому я так поспішила, я могла б вийти за якогось Кочубея. Я певна, що вона так собі й каже, дарма що без нас вона навіть лівреї їхніх слуг не побачила б. Тоді мама почала казати, що в цьому світі трапляються самі божевільні речі, й наводити всіх вельмож і всіх багатіїв, що побралися з розлученими, простими й дурними жінками, тощо, тощо. Ви ж знаєте маму. Це діялося у вагоні, і я добряче розважилася, обернувши все на приспів, тож на третій день ми вже почали вірити, що це сталося, й заспокоювати одна одну, ніби справді була небезпека. Я кажу вам це, щоб дійти ось до чого: цей бідолашний Поль уклав кепський шлюб. Усе, що в неї є, — це гарне личко, та й то не коли вона говорить, бо зуби в неї жахливі, а одного чи двох спереду бракує. Груди обвисли аж до живота, а пальці такі куці, що не лишилося місця для нігтів, які Господь Бог майже зовсім приховав. Бачите, ось і прозирають мої ревнощі до Базиля.
Це щодо зовнішності, а щодо вдачі — вона дурна, марнославна, пихата й фальшива. Мама додає, що вона зла, цього я не знаю, але щодо решти не маю сумнівів. Витягнута Полем із міщанства, з провінційного бруду, вона вважає, що все це їй належиться, і ховає дурне й невіглаське марнославство під солодкавою машкарою. Вона цілує мені руки [замазано: і вважає себе] вищою за мене в усьому. Поль силою свого кохання втовкмачив їй, що вона може жити лише в Парижі і що вона ніколи не бувала в полтавському товаристві, він і сам у це вірить, як Божидар вірив у цноту Сари Бернар, чий син ходив із ним до школи. Одне слово... Вона його зовсім не кохає. Днями вона влаштувала йому сцену, бо він прийшов збудити її о другій ночі, щоб розповісти, як ми провели день у Полтаві. І вона поскаржилася мені, а я дуже приязно відповіла, що то й справді не так уже й жахливо й що ми гарно розважилися; що її там не було, а Поль одразу захотів поділитися цими гарними враженнями, що я вважаю це милим і люб'язним, на що вона відповіла мені, що мені легко так казати.
— А що сказали б ви на моєму місці; ось, я піду розбуджу вас наступної ночі, і ми побачимо, як ви мене зустрінете, — каже вона мені.
— Але ж, люба моя, ти мені не чоловік!
Вона дурна. І вважає себе гарною зі своїми поганими зубами й вічною цигаркою; дуже довгі цигарки, які вона курить без жодного шику. Але там, у Полтаві, бачать тільки її гарне личко. Що ж до Базиля, то я мов ті двоє марсельських брехунів, які, побачивши, що всі біжать, і собі біжать подивитися, чи й справді гавань затулила собою кит... Отже... (я на цьому наполягаю) отже, якщо Базиль бодай поворухне пальцем, Поль буде найщасливішим із чоловіків.
У Берліні, де ми пробули лише чотири години, Доенгоф прийшов до нас на вокзал і покинув нас об одинадцятій, бо служба в його принца кликала його до палацу. За п'ять хвилин нам принесли три чарівні букети з його візитівкою, яка справила велике враження на тата, як і карета та золочена ліврея з гербами.

Примітки

Інститут — Імператорський інститут шляхетних дівчат, система закритих пансіонів для доньок російських дворянських родин, із закладами у великих російських містах. Жюлі, певно, навчалася в київському відділенні.
«Двоє марсельських брехунів» — натяк на відомий французький комічний анекдот про марсельців як невиправних хвальків і вигадників. Побачивши, що люди кудись біжать, вони приєднуються — а тоді самі вигадують причину переполоху. Кит, що затулив собою гавань, був класичним прикладом.
Доенгоф — прусський шляхтич на королівській службі, очевидно знайомий із родиною Башкирцевих із їхніх паризьких чи ніццьких подорожей. Тут він з'являється лиш мимохідь; його букети й титулований виїзд неабияк вражають батька Марі.