Четвер, 10 серпня 1882

Бідолашний Тоні наприкінці сеансу стер ліву руку; хоч би який ти був академіст, хоч би мав медаль честі, хоч би писав нудний живопис — однаково ти цьому підвладний... А до того ж йому хочеться зробити щось дуже добре; він сказав мені, що мало не мав потім жахіть і мігрені, бо це не дається з першого разу. Що ж, оскільки зі мною таке буває часто, я співчуваю цим стражданням, які добре знаю... І про які й гадки не маєш, поки сам не з цеху.
Він щовечора пише свій щоденник, як і я; як гадаєте, що він може там про мене написати? Він думає, що лаври Брезло не дають мені спати... Але ж він знає, наскільки я визнаю свою скромність... Це правда, я лише зовсім недавно почала казати моя картина, та й то це здається мені зухвальством.
Лише почувши, як інші нікчеми кажуть «мій ескіз», «моя картина» тощо, я наважилася... А якщо я вважаю це за такий собі сміх, то лише тому, що сподіваюся ще здобути право казати це вголос і не хочу (Закреслено: драматизувати) применшувати це надто буденним і недоречним вжитком... Ви ж це розумієте, чи не так. Тоні візьме плату за портрет, це очевидно, але це засмутило б мене лише тоді, якби я могла подумати, що кілька банкнот здатні зробити його прихильним до мене... Та боятися нема чого, до того ж він найбільше підбадьорював мене саме тоді, коли ще мене не знав і ніколи не бував у нас удома. Він обідає в нас, ми розмовляємо, а коли потім доходить до виправлень, він такий же суворий, наче бачить мене вдруге, і це добре.