Понеділок, 10 жовтня 1881

Поки я працювала в музеї, надходять двоє старих і негарних чоловіків і питають, чи не панна Б. я. Авжеж. Тоді вони рекомендуються від Караулевих. Пан Солдатенков і його лікар. Солдатенков — купець-мільйонер, який багато подорожує й обожнює мистецтво й митців. А потім Поллак каже нам, що Мадраццо, син директора музею і сам художник, дуже вподобав мою копію й попросив зі мною познайомитися.
Старий Солдатенков запитав мене, чи я продаю, і я мала дурість сказати, що ні, але сподіваюся ще його побачити, і він, можливо, купить у мене щось у Парижі. У Росії геть не схильні кепкувати, та й жінки-мисткині більш ніж рідкісні... Тільки ж коли мене сприймають серйозно, мені здається, що або переді мною кретин, або з мене кепкують.
Ми йдемо подивитися на повернення з перегонів: король, королева, інфанти, усі сановники — це дуже цікаво, і я не думаю про політику, вважаючи все це приємним для ока. Зрештою... це чарівна країна, і мені здається, ніби тисяча років минула, відколи я покинула місто кокоток, місто всіх вишуканостей, вершину світу тощо, тощо. Тут одне на одного дивляться, одне одного люблять, тут іще більше... тобто ще менше цивілізовано, ніж в Італії, і саме тому це видається мені чарівним. Я залюбки провела б тут зиму; я в сто разів воліла б Італію, але...
Сьогодні ввечері в Поллаків — дівчина справді має хист, чудовий голос і все, що треба, щоб стати артисткою. Яка ж я дурепа, що втратила свій незрівнянний, божественний голос. Відчуття співу, пристрасть, сльози, усе, що маєш у звичайному житті, і все, що творить справжнього співака, — навіщо тепер, коли я вже не маю інструмента, замикати все це в собі... і де, і нащо? Невже я не одужаю?!!..
А щодо живопису, то я зараз багато чого вчуся, я бачу те, чого не бачила, очі мої розплющуються, я підіймаюся навшпиньки і, сказати б, не дихаю зі страху, щоб ці чари не урвалися, бо це справжні чари: нарешті сподіваєшся торкнутися своїх мрій, гадаєш, що розумієш, що треба робити, усі здібності напнуті до цієї страшної мети — добрий шмат живопису, не столярський живопис на манір Бонна чи... як в інших, а плоть, тони, що співають... і коли ти це робиш і ти митець, можна творити дивовижні речі. Бо все, все — у виконанні! Що таке «Кузня Вулкана» Веласкеса чи його «Прялі»? Відберіть у цих картин цей дивовижний живопис — і будеш якимось там Тоні чи ще будь-ким. Я знаю, що змушую багатьох обурюватися — насамперед дурнів, що корчать із себе шанувальників почуття... та ось вам почуття: це ж фактура, це поезія виконання, це чари пензля! Годі й уявити, наскільки це правда! Чи любите ви примітивів, худі й наївні форми та гладенький живопис? Це химерно й цікаво, але любити цього не можна. Чи любите ви піднесених картонних Богородиць Рафаеля? Видамся, певно, грубою, але скажу вам, що мене це не зворушує... Є в цьому почуття й шляхетність, які я поважаю, але любити не можу. «Афінська школа» того ж Рафаеля — ось що чудове й незрівнянне, як і деякі інші його композиції, а надто в гравюрі чи на фотографії.
І ось там є почуття, думка, подих справжнього генія.
Зауважте, що я так само ворогиня мерзенної плоті Рубенса і чудової, але тупої плоті Тиціана... Потрібні і дух, і тіло. Треба як Веласкес виконувати як поет і мислити як розумна людина. Очевидно, що коли взяти якусь там постать і скомпонувати її, мов бакалійник, а потім наліпити на це божественний живопис, то вийде сумно... але я не вірю, що можна досягти виконання, яке замінило б усе, не маючи цього... всього. Вираз, почуття — істота, яка цього не розуміє, не може виконувати так, як я кажу. Та я погано пояснюю, я невіглас, я йду навпомацки.

Примітки

У вихідному тексті: Mlle B. [sic]. ↩
Мадрасо: Федеріко де Мадрасо-і-Кунц (1815—1894) був на той час директором Прадо; його син Раймундо де Мадрасо (1841—1920) теж був уславленим портретистом. ↩
В оригіналі латиною: «verticem mundi». ↩
«Las Hilanderas» («Прялі»), картина Веласкеса (бл. 1657), у Прадо. ↩