П'ятниця, 9 вересня 1881

Попри Сару, славетний Божидар усе ж допоміг мені позавчора ввечері передивитися й переписати сукні, які я беру до Біарріца.

Мама приїхала сьогодні вранці й застала мене в майстерні в нападі гарячки, якого я не змогла приховати, бо, намерзнувшись жахливо до першої години, я тепер маю палаюче обличчя й біль голови. Це той протяг позавчора,

може.

Я щойно прочитала «Сповідь сина віку»¹. Сама ж я хвора тілом, учора нічого не могла робити, і сьогодні теж — це сумно. Та й ні до того, щоб мене підтримати... Зрештою, не знаю, не можу судити, пишучи впритул до того, що відбувається; потрібна відстань... Але... в мене є минуле! Далебі, я й сама не дуже знаю; мені воно видається безглуздим і жалюгідним, окрім кількох днів дитячих веселощів у Ніцці, і я роблю все, щоб переконати себе, що нічого не було і що я замкнена в дуже темній печері, з якої поспішаю вийти, щоб жити, як інші... Все по-дурному сплюндровано, без жодного навіть справжнього почуття (Кассаньяк — це не минуле), без блиску... Знаючи з життя лише прикрощі й приниження, яких не мало б бути для дитини мого віку. А тепер двадцять два роки, за кілька місяців двадцять три — це вже рахується. Вам це здасться зовсім юним, якщо вам тридцять п'ять, але якщо вам стільки, як мені, ви зрозумієте, що це вже... не та перша молодість, яка боронить вас від прикрощів [затерті слова: навіть приходять)]. А ще в очах світу я вже прив'яла, мене бачили скрізь потроху — в екіпажі, у казино, в театрі. «Як це я ніколи не зустрічав вас у товаристві?» — казали мені кавалери на тому останньому костюмованому балу.

«Вона вже не така й юна, їй добрих двадцять п'ять років», — кажуть, мабуть. У Римі мені було сімнадцять, і, певна річ, мені легко давали двадцять. Відтоді минуло п'ять років. П'ять років.

Мені здається, що все це було таке порожнє, таке нікчемне, таке незначуще, а ви ж знаєте, який цей світ і скільки наговорюють речей фальшивих і спотворених.

У Ніцці Елена Говард із жалем сказала пані Анічковій, що дуже засмутилася, дізнавшись, ніби мій наречений граф Брускетті в останню мить відступився. Брускетті, що лежав мені до ніг і з яким я навіть говорити не хотіла. Тоді ж саме те казали й про Антонеллі. Ось це... могло б бути й правдою, якби я справді мала намір за нього вийти... [затерті слова: ну й Лардереї, але] це безглуздя. Чому ж усі ці шлюби не відбулися? Тепер я маю славу зовсім байдужої — мовляв, була закохана в Кассаньяка й покинута ним. Покинута? Це нісенітниця, ви це знаєте, але так кажуть. І після всіх цих паперових кораблетрощ — оце усамітнення на три з половиною роки. А найкраще те, що дехто гадає, ніби я була б рада вийти за якогось там Мультедо, та ось процес і брак посагу²... Є росіяни, що так кажуть. Зрештою, це навчає мене, що я не повинна вірити нічому з того,

що про мене розповідають... Так я й чиню, і не від сьогодні. Я не можу скрізь убачати зло, і хай би що я робила, моє перше враження радше прихильне, хоч я дуже швидко вгадую безліч підлот і зрад, яких не видно. Я не можу прийняти того, що люди день у день переказують чутки, які чують мимохідь. Це жахливо, і я бачу жінок, що мають славу добрих, — як-от мама, наприклад, — котрі це роблять... не усвідомлюючи наслідків, а надто з... сама не знаю чого. Гадаю, треба бути дуже розумним і чесним, щоб цього не робити, або ж мати доброту й чесноту, суворо прищеплені, принципи, нехай навіть позбавлені роздуму, але принципи, вбиті вам у голову.

Та це ще не те — пліткувати; це вправа, це немовби дія, до якої тебе тягнуть інші. А от безнастанна недоброзичливість, наче природна, до всіх на світі, яку не назвеш мізантропією, бо вона менша, плеската й не те щоб лиха! Це наче холодність без шляхетності, недовіра — міщанська й дурна. А до того ще й незнання практичного життя, майже зворушливе й моторошне, коли подумати, що світ цього не розуміє і не припускає такої наївності, такої дурості в людей, якими є... мама і тітка. Дві риски. На маскараді в Римі ми сиділи в ложі — мама, Діна і я. Анджоліні підійшов сказати якусь непристойність, а потім, побачивши двох молодих і одну старшу — це добре вгадувалося по [голосу], попри маску, — заходився говорити мамі про наші чари й просити її влаштувати шлюб. Мамі й на мить не спало на думку, який мерзенний зміст це мало там, на маскараді, і, повернувшись додому, вона розповідала, що Анджоліні чудово нас упізнав, а доказ цьому — те, що він говорив із нею про шлюб.

А іншого разу, в поїзді з Ніцци до Монако, разом із княгинею Суворовою мама розповідала, як мене панькають і обожнюють, надто тітка, «що її любить».

— Наче рідну доньку, — сказала княгиня.

— Більше! — скрикнула мама, бажаючи додати, — куди більше, ніж рідну доньку.

— Дужче за це любити не можна, — підхопила дама, що нашорошила вуха (про неї багато чого кажуть...)

— Більше, ніж рідну доньку, — усе повторювала мама.

— Дужче за це любити не можна, — відповідала княгиня, гадаючи, що її хочуть навести на певний ґрунт...

Може, і ви, хто це читає, самі не розумієте, чим звична мамина перебільшеність була тут недоречна... Але

співрозмовницею була саме та Суворова, якій приписують усі вади... Гай-гай, сумно, що я, дитина... тоді вже зрозуміла; не знаю тільки, чи шкодую про це, — світ сповнений такого бруду, що треба все знати, аби бути насторожі.

Мама впала б навзнак, якби я пояснила їй, що така жінка, як княгиня, могла вичитати в її словах... Зрештою.