Середа, 7 вересня 1881

Я сідаю писати в нападі шаленої люті; ви знаєте, як мене доводять до сказу переслідування через моє здоров'я; заходжу до своєї майстерні — а вона розпечена до білого, груба палає, усі вікна позачиняні. Делікатна турбота моєї тітки. Якихось чотири дні тому я звеліла протопити, але то була моя примха. А над усяку уяву те, що всім відомо, які напади люті ці речі в мене викликають, — і їх однаково роблять. Я вбігла і, зриваючи з себе одяг, на цілих двадцять хвилин стала на самісінькому протязі, кричучи, що мушу-таки боронитися всіма засобами. Невже ж не можна зрозуміти, що такі напади люті й безумства, які завжди за ними йдуть, шкодять більше за будь-що!

Ні, справді, людям довкола мене бракує тями. До того ж я насправді обачніша, ніж гадають, тільки ж так прикро показувати, як ти про себе дбаєш! Та й яка мені втіха почуватися незатишно, потерпати від холоду чи вогкості.

Одне слово, це безглуздя. Тільки ж от — день пропав, я не можу працювати, і лють моя від цього лише зростає! А ще я, може, схопила плеврит, або, не сягаючи аж так далеко, двомісячні старання про здоров'я змарновані за двадцять хвилин.

Але цього тут ніколи не зрозуміють. Так із усім. Через це й вийшло, що, проживши існування безглузде, непотрібне й нудне, мені сплюндрували найкращі роки, і я навіть не на шляху до того, щоб їх надолужити!