Середа, 27 липня 1881

Я принесла Жюліанові задум картини, від якого він не в захваті; зрештою, він тільки те й робив, що говорив про моє здоров'я. Дві години поспіль і без жодної поблажки; здається, це серйозно... Доводиться повірити, бо ж два місяці лікування не дали жодного поліпшення. Я й сама знаю, що це серйозно, що мені кепсько, що я в'яну... Хоч і не вірячи в такі жахливі речі... Брезло дістала свою відзнаку, вона має замовлення. Пані Картрайт, яка дуже їй протегує і в якої вона познайомилася з головними митцями, замовила в неї свій портрет на наступний Салон...
Вона вже продала три-чотири речі. Словом, ось вона й вибилася в люди. А я?
А я сухотниця. Жюліан намагається мене залякати, щоб змусити лікуватися... Я б лікувалася, якби мала віру! Це похмуро в мої роки! Жюліан таки має рацію: за рік я побачу, як я змінюся, тобто від мене вже нічого не лишиться. Сьогодні я ходила до Коліньйон... вона скоро помре, ось хто змінився. Розалі мене попереджала, але я заніміла... Сама смерть. А ще в кімнаті запах дуже міцного бульйону, який дають хворим... Це жахливо. Я й досі маю цей запах у ніздрях. Бідолашній Коліньйон я принесла білого м'якого шовку на сукню та фіш, який мені так подобався, що я вагалася п'ять хвилин і зважилася на цю величезну жертву через лиху думку, що небо мені це відшкодує. Ці розрахунки знищують усю заслугу. Чи бачите ви мене слабкою, виснаженою, блідою?
Помираю, мертва? Хіба ж це не страхіття, що... воно отак діється... Але принаймні, помираючи отак молодою, викликаєш жаль у всіх. Я й сама зворушена, думаючи про свій кінець... Ні, це видається неможливим. Ніцца, шістнадцять років, три грації, Одіффер, Рим, божевілля Неаполя, Кассаньяк, живопис, честолюбство, нечувані надії — і скінчити в труні, нічого не зазнавши, навіть кохання! Я ж казала, не можна жити, коли ти така, як я, а обставини такі... як ті, що сформували моє життя. Жити означало б мати забагато.
А проте трапляються долі божевільніші й казковіші за ту, про яку я мріяла.
Ах! хоч би яке горе ти зазнавав, у ньому криється насолода. Я мала рацію: нестерпні лише страждання враженого самолюбства, ці не криють у собі нічого і гірші за смерть. Але все інше! Ах! Боже, смерті, любовні розпачі, розлуки! Та це все одно життя. Ось я мало не плачу, я майже вірю, що помру, я напевне знаю, що ослабла, що я каліка, — що ж, на це я не нарікаю. Але мої прикрощі... а тепер ще й Брезло, та Брезло — це ще один тягар. Усюди відбита з втратами, переможена.
Що ж, тоді смерть! і ходімо читати «Даму з камеліями», мріючи, що я граю цю роль із таким талантом, що Сара Бернар стає мийницею підлог.

Примітки

Почесна відзнака («mention»): нагорода щорічного паризького Салону, найвищої офіційної художньої виставки у Франції. Луїза Брезло (1856–1927) отримала свою першу салонну відзнаку 1881 року.
Три грації: коло спілкування Марі в Ніцці в її підліткові роки, гурт, до якого вона раз у раз повертається протягом ранніх карнетів.
«Дама з камеліями» (1848): роман Дюма-сина (та його сценічна переробка 1852 року) про Маргариту Ґотьє, прекрасну сухотну куртизанку, яка жертвує своїм коханням. Марі ототожнює себе з вмирущою героїнею і уявляє, як затьмарює Сару Бернар (1844–1923), яка з гучним успіхом грала цю роль.