Неділя, 16 січня 1881

Княгиня надсилає мені сербську сорочку й хустку.
Музе обідає тут, і ми говоримо про мою хворобу, я хотіла раз і назавжди пояснитися, щоб це припинилося. Ах, куди там! Вона знову сказала мені в обличчя, що я пропала, але що надія ще є. Вона була у великому запалі.
Ця жінка таки мусить мене любити, щоб бути такою настирливою й набридливою. А втім, манера в неї особлива. Два-три роки тому, коли мама була дуже хвора, вона приходила плакати над нею й вигукувати: Ах, люба подруго, ваш ніс уже весь білий! — Як приємно, коли тебе так ховають. Одне слово, я сто разів їй казала, що не милосердно говорити мені такі жахи!
— Ви переконані, що мені зовсім кепсько?
— Так!
— Ну, тоді, пишучи мені те, що ви мені пишете, ви мене вбиваєте, якщо допустити, що мені так зле. Ви знаєте, що я вас не послухаю, навіщо це переслідування. Хіба я дозволяю собі нетактовно втручатися у ваші інтимні рішення, зрозумійте мене правильно: я переймаюся, але не так, як ви!
— Ви нікого не любите!!
— Можливо. Але пан де Шуазель убив свою дружину, бо вона любила його надто сильно.
Кажу вам, хоч убийся в неї в ногах, а вона не відступиться...