Субота, 15 січня 1881

Вступ на посаду пана Кота, який чергуватиметься з Тоні. Я нічого йому не показала, хоч Жюліан і вказав на мене як на ту особу, про яку говорив йому. — Ось ця панна, — каже він, — зробить оце, — показуючи на велике полотно, якому вчора було так важко увійти.
— Так, пане, це я автор цього полотна із запобіжним замком.
Жюліан потім прийшов мені сказати, що говорив про мене з Котом як про дуже цікаву ученицю тощо тощо... і що коли я нічого йому не показала, то це зі соромʼязливості. Усе це й ще дещо, щоб подолати мою відразу до порад цього виробника картин для розмальованих гравюр. Витончений жанр, який він обрав, тішить безліч людей; може, він усе ж дасть добрі поради.
Знаєте, я не в захваті від малярства нашого славетного Тоні, але Тоні — сильна людина, серйозний митець, академік, класик, а уроки таких людей завжди чудові. У малярстві, як і в літературі, спершу вивчіть граматику, а тоді ваша натура скаже вам, чи складати драми, чи пісеньки. Тож якби Тоні вбили, я взяла б Лефевра, Бонна чи навіть Кабанеля... що було б мені прикро. Художники з темпераментом, як Каролюс, Бастьєн-Лепаж, Геннер, мимоволі змушують вас наслідувати їх, а в цій грі, кажуть, переймеш лише хиби тих, кого копіюєш.
А ще як учителя я не хотіла б живописця окремих постатей; мені треба бачити довкола художника купу історичних картин, це його оточує, залюднює і змушує мене слухати його поради, хоч я часто віддаю перевагу одній постаті перед пʼятьма чи шістьма картинами по тридцять осіб кожна. Але загалом цей Кот має вигляд доброго малого, його дебют мене зворушує. Йому добрих сорок сім років, у нього ні черева, ні волосся, і він досить мило розмовляв у майстерні на 51-му, ми мали його зовсім новеньким, і там він розкутився.
Найнецікавіше обличчя на світі може стати цікавим, якщо його вміло прибрати. Я бачила, як найбанальніші голови натурників ставали чудовими завдяки капелюху, берету чи драпіруванню; усе це щоб скромно сказати вам, що щовечора, повертаючись із майстерні брудна й втомлена, я вмиваюся, одягаю біле вбрання й драпірую на голові мусліновий індійський шарф із мереживом, як старі в Шардена та дівчатка в Ґреза; у мене виходить чарівна голова, якої від мене й не сподівалися б... Сьогодні ввечері шарф, трохи завеликий, задрапірувався по-єгипетськи, і не знаю як моє обличчя стало чудовим; загалом це слово ніби не пасує до мого обличчя, але драпірування зробило чудо. Це мене веселить.
Княгиня й Божидар обідають з нами.
Тепер це вже звичка: сидіти ввечері з непокритою головою мені незручно, і «мої сумні думки» люблять бути прикритими, я почуваюся більше вдома, спокійніше.