Четвер, 6 січня 1881

Одісея картини триває. Амелі, з сумної й плаксивої, раптом стала весела, відтоді вже — я таки підозрювала, що щось є, але не здогадувалася що. І ось мені раптом кажуть: запитайте-но Жюліана, чи будете ви на самоті й у спокої в малому салоні, це найменше, що належить, адже ви платите за перегородку, а картина буде для Жюліана. Героїня, яка це каже, — матінка Маньян, і хоч вона мати, їй лише двадцять сім, вона худа, гостроноса, з хрипким голосом, достоту мавпа, не бридка; але добра дівчина, добра жінка! Обожнює свою маленьку доньку, яка дуже гарненька, і свого чоловіка, доктора Маньяна, лікаря в Сент-Анн, друга Шарко й семикратного лауреата Академії. Тож ви добре здогадуєтеся, що я кепкую з неї про притулок, божевільних і її чоловіка Валентина. Вона чистить мені пензлі, палітру, мила неймовірно і зовсім по-материнськи до мене; взагалі сама послужливість. Отже, вона це сказала, а я, нічого не підозрюючи, хоч вигляд у неї був промовистий, відповідаю, що це само собою зрозуміло й нема чого питати, та задля формальності посилаю служницю до Жюліана, який відсилає її назад із відповіддю, що, на мій великий подив, він має намір лишатися цілком господарем у себе (його пунктик, який Амелі використовує через служницю, велячи їй переказувати, ніби я хочу верховодити тощо. Оскільки це доволі в моїй вдачі, а служниця передає йому це з доброзичливим до мене виглядом, він має підстави так думати, і саме за цю ниточку його й смикають), і що коли я ставлю умови, він воліє, щоб робіт узагалі не робили. Зауважте, що для такої відповіді служниця мусила сказати йому щось інше, ніж те, що я веліла передати.

Він піднімається нагору, і я йду до сповідальні запитати, що все це означає, пояснюючи йому все. Тоді він дає мені відповіді, які не є відповідями, я бачила, що він підготувався, і все ще нічого не розуміла, аж поки він не каже мені, що Амелі, можливо, працюватиме в тому ж салоні, що й я, що він хотів догодити двом особам цією картиною і що, коли він хоче поставити туди Амелі, то хоче мати на це право. Подумайте лишень, я наче з неба впала, адже виходить, ніби я порушила це питання, знаючи, що йдеться про Амелі. Я така здивована, що лишаюся там, розмовляючи про інше, і ніби мені треба було виговоритися, розповідаю про свої справи з Юбертіною. Я таки дуже дурна. Виходячи звідти, я не кажу ні так, ні ні, і Амелі, гадаючи, що я погоджуюся, пояснює мені, що не заважатиме, стане за мною і дуже непомітно. Я відповідаю, що це мені видається важким і особливо смішним — писати ту саму картину, хай і різного розміру, з тієї самої точки зору, з тим самим освітленням. Словом, це неймовірно, і тут я кепкую з її кохання до Жюліана, і завіса падає. Я повертаюся зі стиснутими щелепами й так обурена дволичністю цього Жюліана та інтригами цієї дівки, що аж хвора. Ще добре, що ця добра Маньян мене попередила, вона думала, що я про все здогадуюся, про це, зрештою, говорили, але я не почула.

Ввечері засідання адміністративної ради нашого майбутнього журналу, обговорюємо назву, яку вже обговорювали. Я була там учора, а сьогодні веду туди Черні; я була така отупіла, що мені було потрібне все це. Я вже в дуже добрих стосунках із громадянами й громадянками. Не приховую від себе нашої слабкості й малої ваги всіх цих дискусій, але всьому має бути початок; я беруся за це з самого початку, розділю всі труднощі, допомагатиму будувати цю справу.

Це як тоді, коли я хотіла вийти за Арно, щоб створити салони й республіканський шик.

Ні, Жюліан — надто великий пройдисвіт. Ось я йому кажу, що для наступного Салону зроблю «острівець безпеки» — ті ліхтарі, що їх поставили посеред вулиць і де часто збираються такі мальовничі гуртки людей, [Пʼять рядків закреслено]. Тоді він мені відповідає, що це вже зроблено, що він уже зробив це для Салону 1882 року. Дуже вправно викручено, але це моя вина: не можна ж видавати такі ідеї.

Музе пише мені листа, що перевершує перший погрозами смерті, «хворі легені», смішна пишномовність!

Я відповідаю їй: Смертні погрози, якими ви мене переслідуєте, пані, призведуть ось до чого: 1° я більше не прийду до вас, 2° я більше не читатиму ваших листів. Це певний і енергійний засіб для вас не бути скривдженою тим, що я врешті сказала б вам, а для мене — щоб мені не докучали понад усяку міру.

Але ця стара навіжена невиправна. Найогидніше те, що вона переконана, і тоді вже!

Це нестерпна, до одуру набридла пісня.

Чи знаєте ви La corneille qui abat des noix¹? Провінціал приїздить до сімʼї друзів-парижан, і йому ввижається, ніби він проникає в усі їхні таємниці: мати закохана у свого майбутнього зятя, дівчина... Одне слово, йому марно доводять, що нічого цього нема, що мати видає доньку за цього чоловіка, — Бідна жінка, вона жертвує собою! — вигукує він — і що батько нікого не збезчестив. Але наш чоловік лишається при своїх ідеях і відʼїжджає додому, клянучись, що ці родинні таємниці помруть разом із ним. Можна було б різати себе на шматочки, щоб довести Музе, що її вигадки — химери, а вона була б як той згаданий провінціал. Не знаю, як ви це сприймаєте, а мене це доводить до сказу!