Середа, 5 січня 1881

Тоні приходить до майстерні сьогодні вранці одночасно зі мною. Показую йому маленький ескіз, і ми говоримо про картину. Салон, де я працюватиму, зовсім малий, і навіть із розібраною перегородкою це буде невесело, зважаючи на розмір полотна. Що ж... А ця витівка Жюліана — змушувати мене платити за роботи, коли картина буде його?
А ще ця ідея доручити її двом особам, що створює щось на кшталт конкурсу, а це страшенно дратує. Попри мій сміливий вигляд, я дуже соромʼязлива, і коли поруч Амелі, я наполовину паралізована в усьому й уже не вмію ні поставити постать, ні... це дуже бентежить. До того ж мене дратує, що нас двоє над однією темою.
Оскільки казали, що я без розуму від Тоні, я придивилася до нього сьогодні вранці... Не думаю, щоб цей чоловічок міг навіяти мені щось подібне, хоча після розмови з ним я трохи розпалилася... Він має розумний вигляд, але від нього пахне вербеною чи якоюсь сумішшю одеколону й іншого, і це дуже бридко.
У всякому разі це було б безглуздо — цей пан, що завжди хворіє й завжди лікується... Але про це й мови нема.
Річ у картині. Ах! ця картина мені набридла. Ах! як би я хотіла робити щось інше!
Ах! ці злети й падіння нестерпні. Досить одного слова, щоб мене підняти або жбурнути додолу, і щоб не впасти в розпач, потрібно, щоб Жюліан і Тоні все життя мене підбадьорювали; коли вони лише дають поради, не кажучи ні добре, ні погано, я лежу долі.