Неділя, 2 січня 1881

Вранці в Луврі, потім приходять Музе, Чумакови, Енгельгардт і старий Ґавіні.
Маленька Моро розповіла одній приятельці Гамбетти про мої принади, мій талант і моє бажання зробити портрет великої людини. Сьогодні ввечері ми мали зустрітися за обідом у Моро з дамою, яка сказала малій, що Гамбетта нічого не відмовляє юним дівчатам (як це зворушливо!) і що це цілком можливо.
Я мало в це вірю, до того ж Гамбетту я ще не хотіла б писати, не раніше наступного року. Не те щоб миле товариство ці Моро, не бридке теж, але й не миле; та коли вже вони знають приятельку товстого Президента... побачимо зрештою.
Цей славний Тоні. Був убраний абияк: сорочка пузирилася між вʼязаною жилеткою з рукавами та штанами, жахливі повстяні пантофлі, без комірця, курив цигарки. Але саме це й кумедне. Ця овернська й мистецька невимушеність мені страшенно подобається. Про нього ходить слава, що він був і досі надзвичайно вродливий, а проте в жінок він ніколи не був у моді, це дивно.
Може, це через спілкування з простими жінками йому в сорок два можна дати тридцять пʼять... дурниці, але зрештою я люблю їх обох, Родольфа й Тоні, тільки Тоні більш... тобто менш... овернець, ніж Жюліан. А втім, він мій учитель, і мене тішить виявляти до нього повагу, приязнь, слухняність.
Розгортаю «Фламаранда» Ж. Санд, а там увесь роман розповідає лакей. Це бридко. Мені вистачило перших двадцяти рядків. Я республіканка, і саме тому не можу вважати слуг рівними. Слуга втрачає певні права, погоджуючись так служити... це огидно — вічно возитися зі слугами, як ота Ж. Санд.
викреслено[Два рядки закреслено]
Згадка про неї — привід для гніву й роздратування, майже для ненависті. Пані Ґавіні написала їй, що я дуже хвора і що треба повернутися. Але ви знаєте, не з браку чутливості й не з жорстокості вона лишається, а... невідомо чому. З тієї самої причини, думаю, вона покривала ганебні вчинки свого брата і понад півроку лишала бідного Поля в найстрашнішій непевності, одержуючи від нього щодня листи, що краяли серце.
Бачите, це створіння, яке слід розчавити!.. така вже обурлива ця жорстокість через бездіяльність!! Не поспішила на допомогу Полю — бо боялася процесу; не повертається тепер — бо її тримає процес. Одного дня Олександр надіслав таку телеграму, що ми подумали, і вона також, що Поль при смерті, я була приголомшена сорок вісім годин, а вона чекала пʼятнадцять днів, щоб наважитися.
Ах, прокляття! Ото жінка, яку я воліла б бачити злою й розпусною, ніж такою, як вона є!
Попри обурення я читаю «Фламаранда», найкраще, що написала ця авторка. Слуги там на своєму місці, а книга чудова. Описи дітей сколихнули в мені струну... материнську, може... у всякому разі вперше в житті я зрозуміла, що мати дитину — це щастя, я мусила заплющити очі від зворушення й подумала про Кассаньяка. Але все це тривало лише мить.
Я з тих, хто мусить вдовольнятися клаптями почуттів...
Читаючи дуже швидко, я дочитала цю книгу, таку чарівну, що тепер візьмуся за Les deux frères, якими закінчується цей роман.

Примітки

Les deux frères («Двоє братів») — продовження й завершення роману Жорж Санд «Фламаранд»; назву подано мовою оригіналу. ↩