Неділя, 27 червня 1880

Уранці я ліпила.
Пані Енгельгардт на сніданку, після чого до Гавіні. Пані критикує мого капелюшка. Можливо, я їй настільки ж набридла, як вона мені.
Пернеті, Даво, Нерво тощо... Я в найбільшому занепаді, але треба здаватися веселою, і цей затамований розпач робить мене старою й дурною. Я вже нічого не вмію сказати, силувано сміюся, слухаю, мовлю банальності й хотіла б плакати.
У пані де Брімон, куди ми йдемо потім, те саме; я почуваюся старою, зів'ялою.
Горе моє гірке!
Окрім мого мистецтва, яке я почала з примхи й честолюбства, продовжувала з марнославства, а тепер обожнюю, окрім цієї пристрасті — бо це пристрасть, — у мене нема нічого або ж найжахливіше з існувань! Ах! горе моє гірке. А проте є на світі щасливі люди. Щасливі — це забагато, мені вистачило б стерпного існування, з тим, що я маю, це було б щастя. Я не розпещена. Сльози й сива волосина.
Пані де Кенсі прийшла рекомендувати нам Ґайяра як свого майбутнього чоловіка. Вони милі й щасливі.
Я саме дочитала «Серафіту» Бальзака, коли мені приносять цього листа від Соутцо. Перечитую його двічі, удруге він видається мені гіршим, але загалом усе ж непоганий. А перечитавши половину втретє, я хочу написати йому ось що, але почекаю до завтра. Я перечитала листа, який негарний — якби його розібрати по слову, [Викреслено: кохати на повільному вогні] кохання без жодного справжнього вияву, і якщо він втрачає голову, то не від того, що кохає, а від того, що не коханий — як Лаліс.
А проте це відповідь на мою безглузду інструкцію.