Субота, 26 червня 1880

Тоні був дуже люб'язний — поради, заохочення, підбадьорювання; мій портрет зовсім непоганий, волосся вдале. Нарешті!
Мені двадцять один рік, і я знайшла сьогодні вранці сиву волосину, а я ж білявка.
Пані Бойд запрошує пані Башкирцеву на денний прийом, на сьогодні. Отримавши цю картку, я пишу Берті, щоб спитати, що там буде і чому запрошення мамі, тоді як (півтора рядка закреслено) я сама лише з тіткою. Берта відповідає, що її мати гадала, ніби мама вже повернулася, і запрошувала мене разом із нею, а тітку не запросила, бо не знайома з нею. По-перше, це неправда, вони познайомилися два роки тому, відтоді не бачилися, але знайомі, а по-друге, це нічого не значить, бо запросили чимало людей, яких знала сама лише Берта.
За таких обставин я не хочу туди йти, але приходить пані Гавіні й сердиться, бо я змусила її вбратися намарне. Знуджена, змучена, невдоволена, ображена, жалюгідна, я йду. Бачте, це з тих речей, що принижують тебе. Мене прийняли як завжди, лорд Пейджет, зять пані Бойд, який нещодавно успадкував титул маркіза Англсі та кількамільйонну ренту, тримається в першій вітальні біля своєї нової дружини (шлюб відбувся о третій у посольстві). Прегарна пані Вудгауз, численне й дуже вродливе товариство. Пані Вудгауз із лондонського вищого світу. Пані Гавіні знаходить знайомих і каже мені, що мусило бути щось грандіозне, щоб пані де Ротшильд (Адольфова) потурбувалася й приїхала. Зі знайомих — Мартле, Фарґман, більше не пам'ятаю.
Я невдоволена, що пішла, і це через Гавіні... яка мене дратує. Ложі й дрібні подарунки... дружба з примхи, з фантазії — досить із мене цього. Ця дружба мене обтяжує... тим паче, що ця пані справді видається не надто певною, і вона не стала мені в пригоді для паризького світу. Вона возить мене до Опери у велику ложу, ми возимо її в Булонський ліс. Вона рекомендує своїх завсідників — колишніх префектів чи інших викинутих із посад бонапартистів, чи юнаків на кшталт Мультедо... що ж до чоловіків, це ще сяк-так... не дуже, але назвіть мені бодай одну вітальню, двері якої вона мені відчинила. Жодної. Ось баронеса де Пуальї — то добра подруга, вона зробила геть усе для пані де Бернардакі, а якщо не досягла успіху, то лише тому, що Бернардакі справді надто вродлива. І Одіффре теж майже всім завдячують пані де Пуальї, а пані де Пуальї з міцним становищем, дуже багата і робить це з доброти. Ці Одіффре завжди змушуватимуть мене кипіти.
Увечері в Цирку, це мене дратує, не нудьга, а саме дратує — так і треба сказати, із Сент-Аманом і Черні. Усі ці кокотки. Це брудно. Та це тішить мою тітку, бідолашна жінка й так не була надто щаслива, щоб я позбавляла її цих рідкісних і геть дитячих утіх, як-от Цирк чи Булонський ліс. Якось я хотіла вернутися рано, а вона хотіла б ще погуляти, я наполягла, але потім мені від цього було боляче.
Сент-Аман проводжає нас, заходить із нами й удає коня, клоуна, гімнаста, декламує, співає й приголомшує Коко, що гавкає на кожен його різкий рух.
Гавіні на виході з Цирку.