П'ятниця, 18 червня 1880

Я працювала цілий день. Мій натурник такий граційний і такий гарний, що я день за днем відкладала, щоб почати писати, підготовка була добра, я боялася зіпсувати. Справжнє хвилювання на початку, але, схоже, виходить дуже добре.
А ввечері Соутцо. Я приписую його кепський вигляд коханню, але є ще щось. Він дав поруку за одного неповнолітнього, цей неповнолітній — жахливий тип, і його родина звинувачує Соутцо в тому, що він його розбестив. Він волає до мене: коли б він мав час цим клопотатися, адже він вічно стовбичить тут. Він каже мені це в окремій розмові, узявши з мене слово честі, що я збережу таємницю. Він кладе гроші в банкіра, щоб покрити свої зобов'язання за того неповнолітнього, який присягався йому, що повнолітній.
Коротше, гадаю, він боїться, що ця справа дійде до мене через інших, і випереджає це. Та ще ця пожежа. Зрештою, він поїде до Бухареста чи до Лілля управителем банку свого шваґра. Та радше до Бухареста. Я не вважаю його здатним на ницість, а проте він ускочив тут у бридкі справи. Та ще й, головне, шлюб. Ах! на цьому він наполягає. А я всміхаюся, обзиваю його самовпевненим, безрозсудним і пояснюю йому, що я без посагу, адже мій посаг піде на дрібні жіночі потреби й що мене доведеться оселяти, годувати, вигулювати.
Коротше, бувши заміжньою, я буду утриманкою.
Він не засміявся, бувши вельми далеким від того сенсу, що я вкладала в це слово, а дуже серйозний. Він боїться лише мого батька, він склав собі певне уявлення про нього... але ви побачите, який хитромудрий спосіб він гадає над цим перемогти. Звалитися одного прекрасного ранку з Парижа до Полтави й рубонути йому: добродію, я прийшов просити руки вашої доньки. — І тут-таки вручити йому вірчий лист від мене.
— Цього ви ніколи не матимете.
Він мене кохає, він мене обожнює, він тільки про це й думає...
— Я вважаю, що це у вас надзвичайна вигадка.
— Одружитися з вами?
— Та так.
— Коли кохаєш жінку, хіба ж не думаєш одружитися з нею, панно?
— Та так, бовдуре ви такий, тільки я вважаю, що треба мати величезне нахабство, щоб насмілитися просити моєї руки. Я маю про себе шалено грандіозні уявлення, і ніхто не досить великий для мене...
— Так, але хіба ж я мав мовчати? Чи не ви ж самі мені сказали, що треба казати такі речі, хоч би й заради власного вдоволення.
— Коли кохаєш так, як я вас кохаю, треба це сказати, щоб мати спокій на душі...
— То у вас спокій на душі?
— Ви з мене кепкуєте!
— Ви набридливий...
Спершу він не сказав мені, що від'їжджає, але мав такий нещасний вигляд, що я його розпитала, і тоді він зізнався, що мусить їхати, перш благавши мене дати йому щось своє на згадку.
— Ну ж бо, бідолахо мій, ви від'їжджаєте, ви тікаєте з Парижа, бо нащо ж інакше ця згадка?
Так, він їде, у нього такий нещасний, такий сумний вигляд, що я дозволяю поцілувати собі руки.
— Розумієте, — кажу я, — мені вас шкода, я вам сестра, розумієте?
Він поклав голову мені на плече, і я лишила його так, ба навіть провела рукою по його щоці; ця бідолашна дитина й справді має надто нещасний вигляд. Бідолаха, ну ж бо.
— Ох! мені так добре, мені добре. Я вас кохаю, я вас обожнюю. Так, ви добра, материнська; ох! мені добре.
— Вірю вам.
Цей бідолаха, що від'їжджає, — коли від'їжджаєш, здається... ніби багато чого дозволено. Ця голова на моєму плечі, його потиски рук. А я лишаюся холодна, усміхнена, материнська. У нападі ліризму, ніжності, смутку він дійшов до того, що поцілував альпаку моєї сукні в місці плеча. Бідолаха, мені все-таки трохи стало його шкода.
— У вас горе, — кажу я, — розкажіть мені все.
Він кинувся навколішки, сховавши обличчя в мене, у позі такій розпачливій і такій юній, що я обняла його за шию лівою рукою, лишаючись, утім, незворушною, але без насмішки.
Тільки я спитала його, але перед тим:
— Маєте 300 000 франків ренти? Ні? Ну то забирайтеся геть тоді.
— То ви кажете «ні»?!
— Ви мені набридаєте, я нічого не хочу чути, я вас не кохаю й не хочу одружуватися.
— Ну то...
— Та за півроку я, можливо, передумаю, я й сама не знаю. Але якщо це вам не до вподоби, ідіть собі, я нічого від вас не прошу й не тримаю вас.
— Чекати півроку — то пусте, але по тих шести місяцях я вимагатиму.
— Перепрошую?
— Погодьтеся, що я матиму право на ствердну відповідь.
— Ви її матимете, а якщо це буде «ні»?
— Я поїду за кордон, далеко від вас.
— Ви все це обіцяєте, а самі не йдете.
Гадаю, він не в захваті від від'їзду... Мон-Дор, Біарріц, усе розвіюється... Він сто разів цілував мені руки, благаючи думати про нього. — Ви іноді думатимете про мене, скажіть, ох! благаю вас, ви думатимете про мене?
— Коли матиму час.
Та він так благав, що мені довелося сказати тихеньке, дуже легке «так». Ах, прощання трагічні, принаймні з мого боку. Ми обоє стояли біля дверей вітальні, і щоб лишити йому про себе шляхетну згадку, я поважно подала йому руку для поцілунку, потім ми поважно потисли одне одному руки.
Я надовго лишилася замріяна. Мені бракуватиме цієї дитини. Він мені писатиме.
Знаєте, ось уже кілька днів Париж шаленіє за свинками. Звуться вони свинками на щастя й бувають із золота, з емалі, з самоцвітів, з усього на світі. Я ношу мідну вже два дні... В ательє запевняють, ніби це завдяки свинці я написала добрий шматок живопису.
Що ж, бідолашний Казимир везе на згадку про мене свинку, найбільшу я лишаю собі. Я порадила йому вбити свого дядька й сфабрикувати заповіт на свою користь. — Тоді я вийду за вас; або ж обікрадіть свого шваґра.
Іде дощ, я на мить стала біля вікна. Дім буде дуже порожній вечорами без цієї дитини. Я до неї звикла.
Бідолашний любий, тепер, коли він поїхав, мені його шкода. Вечорами я нудьгуватиму ще дужче... Я візьмуся до скульптури... Бідолашний любий, мене зачіпає те, що він поїхав. Порожнеча, яка швидко заповниться.
Він приніс мені новини про Кассаньяка, який сьогодні снідав у свого шваґра, та чи кохаю я цього Кассаньяка справді? Час нам це покаже.
Він іще не покинув Парижа, а я вже майже сумніваюся в його коханні чи радше боюся бути стертою з його серця або забутою.
Я знову повертаюся, щоб розповісти вам про цю дитину. Людина стає дитиною за всіх обставин, спільних усім людям, бо вона тоді справжня.
Мені кортить подарувати йому Євангеліє від Матвія з таким присвятним написом: «Найпрекрасніша книга на світі, що відповідає всім станам душі».
Не треба бути сентиментальним чи святенником, щоб знайти в ній спокій і розраду.
«Бережіть її як талісман і читайте з неї щовечора по сторінці на згадку про мене, яка, можливо, завдала вам прикрості, і ви зрозумієте чому, — це найпрекрасніша книга на світі». Та чи ж він на неї заслуговує? І чи не краще обмежитися свинкою? Передусім він не зрозуміє святого Матвія.