Субота, 19 червня 1880

Усе ательє чекало, що Тоні впаде навколішки перед моїм живописом, а він сказав не набагато більше, ніж зазвичай. А проте живопис кращий, але він, можливо, був неуважний, та й я послала йому російських цигарок, тож він, мабуть, побоявся бути надто люб'язним.
Ось замітка з «Gaulois» [Бракує], яка, з поміччю роздумів, завадить мені подарувати святого Матвія Казимирові. Мені спало на думку подарувати йому це, щоб лишити про себе солодку згадку.
Пані де Фіц-Джеймс запрошує нас на обід цього вечора, але є цирк, тож це неможливо. Я б радше повечеряла в цієї чарівної старенької, ніж кудись виходила. Та тітка подумала б, що це через те, що Соутцо не супроводжуватиме нас до цирку. Соутцо довелося б заступити. Отже, мені бракуватиме не його, а просто залицяльника.
Пані Гавіні, Сент-Аман, д'Альт, Черні, Водзінський. Останній питає мене, що сталося із Соутцо. Гадаю, він поїхав. Пані де Байєль і Черні лишаються на обід, аж приходить... Соутцо. Свинка принесла йому щастя, справу з неповнолітнім залагоджено. Щось у ньому є, у цієї бідолашної дитини, він гомонить, сміється, але відчувається надірвана струна. А я заводжу мову про те, щоб вийти за старого генерала, князя Нурського, що в Полтаві, удівця вже два роки. Я йду вдягатися до цирку, а Соутцо йде за мною, ми спиняємося в блакитній вітальні. Йому треба зі мною поговорити. Він ухвалив рішення, він їде й повернеться лише за півроку. Він пояснить мені це листом, тут є план кампанії, якого він не може розкрити, але він повернеться гіднішим мене, я докоряла йому, що він байдикує, що він ніщо: повірте, я повернуся гіднішим. Я їду працювати задля... свого блага, та й хтозна, можливо, ви зважитеся дати мені відповідь.
— Чому б не чекати в Парижі?
— Я не можу, я вас кохаю, це понад мої сили — бачити вас отак... я не можу, я хворий, і це чимраз гірше.
Його щирість робить мене серйозною, і майже не сміючись я кажу йому, що ми надто бідні; зрештою, відколи він посватався, я весь час при ньому товчу, що вийду лише за багатія, і розповідаю про свої шалені витрати. Уф. — Як це... — Так, щоб мати такі почуття, треба бути кимось.
Тоді він сказав щось, що мене схвилювало. Ми були в мене, я стояла перед бюро, він узяв мене за руки.
— Чому б не чекати в Парижі, — спитала я.
— Бо я вас кохаю, я вас кохаю, я вас кохаю, ви не можете зрозуміти, — і він стискав мені руки й дивився на мене двома сумними очима, готовими заплакати.
— Та я ж без посагу.
— А що з того, я вас кохаю. Я б усе витратив.
— Послухайте, — каже він, — ми могли б одружитися, мого статку вистачить на два роки.
— А потім?
— А потім, коли вже нічого не лишиться, ви візьмете розлучення й вийдете за мільйонера.
— Або ж ви повернете мені волю, убивши себе, — кажу я, сміючись.
— Або й так, як забажаєте.
— Ви підпишете мені розлучення наперед?
— Так.
— Ви божевільний!
— Та ні, я пожартував.
— Мене це не дивує, ви не здатні мати такі почуття серйозно.
— Як це!...
— Так, щоб мати такі почуття, треба бути кимось.
— Послухайте мене, що ж, так, це серйозно, я поверну вам волю після двох років шлюбу, якщо ви захочете, розлучення існує в нашій релігії і воно у ваших засадах, згода?
Я відповідала на ці безумства з усмішкою. Було б недобре бути жорсткою, коли тебе кохають і коли людина така нещасна.
Ах! від'їжджати й покидати те, що кохаєш, — оце велике горе. Я відчуваю й розумію все це чуттям, та й узагалі мені досить уявити собі історію, події, почуття, щоб відчути, ніби це сталося, аж до того, що сміюся від щирого серця, чи буваю щаслива, чи проливаю справжні сльози.
Я прожила стільки життів отак!
— Я йду, я йду, — повторював Соутцо, не рушаючи з місця. — Ви трохи думатимете про мене, я вас кохаю. Скажіть, ви думатимете про мене. — І тоді безладні слова, як буває, коли квапишся піти, коли вже не віриш, що маєш час сказати цілу фразу, але ще не йдеш, а стоїш і двадцять разів повторюєш: до побачення, я йду, я вас кохаю, думайте про мене.
Квапливі слова, потім мовчанки, наче все забуто. — Я їду сьогодні ввечері, сьогодні ввечері, чуєте, прощавайте, до побачення, до побачення, до побачення, я вас кохаю, до побачення. — Він силкувався обняти мене, але я подала руку, він стискав її й присунув обличчя так близько, що воно торкнулося моєї щоки.
— Ну, до побачення.
Я вдяглася, трохи схвильована, він супроводив нас аж до цирку, де ми зустрічаємо барона д'Альта й Сент-Амана.
Під час цієї короткої дороги, яку він проробив до цирку екіпажем, його зів'яла усмішка та його голос із надірваною струною завдали мені болю.
Розсадивши нас і побажавши доброго вечора моїй тітці. Ми дуже міцно потисли одне одному руки, але не трясучи [ними] перед трьома тисячами людей. Він подивився на мене, кажучи: «до побачення», що мало для нас особливий сенс: я б не змогла поїхати, я б завжди хотіла пильнувати свій скарб, я ревнувала б... Та хіба ж я не казала нещодавно, що не можна навіть ревнувати, коли по-справжньому любиш. Я не вмію цього пояснити, але це чистісінька правда.
Справжні почуття надають незвичайної величі найзвичайнісіньким істотам.
Цей хлопець піднісся на чималу височінь у своєму смутку, у своєму горі.
А коли я сказала Розалі, що він їде цього вечора, ця дівчина, яка його не любить, мовила мені, геть розгублена й зміненим голосом: — Як це, сьогодні ввечері, уночі! — Що ж, мене це зачіпає.