Середа, 16 червня 1880

Ми мали йти до Сен-Марсо з панною Ґрем, але я її не попередила, її не було вдома, я попередила великого чоловіка, який нас чекав.
Сьогодні ввечері Соутцо мав супроводжувати нас із Ґрем на доповідь Юбертіни Оклер (апостола жіночих прав), але вона не відбулася, і ми йдемо до Салону о восьмій, де я зустрічаю Сен-Марсо.
Обмін банальностями, і я по-дурному кажу йому: ви ніколи нас не навідуєте. — Я такий заклопотаний! — Бачте, робити такі докори безглуздо, тепер мені здаватиметься, ніби Сен-Марсо неприємно мене зустрічати. Ні, бачте, мені треба чогось досягти. Треба, щоб такі чоловіки, як Сен-Марсо, бачили в мені когось. Увага, мені лишилося всього кілька місяців, щоб виставитися в Салоні. А я ж бо думала їхати до Петербурга, щоб вийти заміж! Ні, я лишаюся тут, я працюю, і поїду аж узимку 1881—1882 років. Мені буде всього двадцять три, а для світу — лише двадцять два. Хай йому біс, це ще згодиться.
Так, я лишаюся й працюю. Ох так, ох так. Ви це побачите. Ось мені вже добре, майже зовсім добре, завтра я остаточно повертаюся до ательє.
Нерво приходив, гадаючи, що я хвора, зі слів пані Гавіні.