Неділя, 13 червня 1880

Розалі теж не любить Соутцо, але дивується, як і інші завсідники, з тієї швидкості, з якою він укоренився в домі. Він нав'язав себе.
У нього 24 000 франків ренти, я це знаю. Учора ввечері, коли тітка й він повернулися з цирку, ми говорили про життя в Парижі, про витрати тощо.
А спершу, занепокоєна цим «дурним і злим», я одразу сказала йому: «Знаєте, що вона сказала?» Вона сказала, що ви дурний і злий, дурний — мені байдуже, я це знала, але злий... (я була серйозна) — я сказала їй, що скажу вам, а вона сказала мені вам не казати, тоді я сказала їй не турбуватися, знаєте, сказала я їй, я йому це перекажу, але він не повірить, він гадатиме, що я вигадую. А проте, бачите, я кажу вам це так, що ви все одно вірите. Вона мені сказала також, що якби я за вас вийшла, вона б виплакала всі сльози свого тіла, тоді я кажу їй: заспокойтеся, цього ніколи не станеться. — Чому ж ви не сказали цього отак мені?
— Чого?
— Що цього ніколи не станеться.
— Що ж я написала вам у папері?
— То чому ж ви кажете, що ніколи...
— А вам що до того?
— Як це?!
— Та так, це вас не стосується. Я вам нічого не обіцяла, якщо хочете піти, ідіть собі негайно — і по всьому.
Я ніколи за нього не вийду. У нього недосить грошей, і він лишає мене якомога байдужішою. Та й довкола мене він не викликає симпатії, а я до цього чутлива. Мені прикро, що я дала йому тут закріпитися. Мені кажуть, мовлю я йому, що готую собі у вашій особі великого й лихого ворога на ймовірний випадок, якщо це не справдиться. Та годі, кажіть що хочете, я нікого не боюся; та й хіба ж відкинутий чоловік, якого питають, чому він більше не буває в цьому домі, не відповість, що, бачачи, як до нього ставляться, мов до претендента, і не маючи наміру одружуватися, його обов'язком як чесної людини було віддалитися.
А хіба ж панна, обманута у своїх сподіваннях, не каже або не дає зрозуміти те саме? Це в порядку речей.
Кричав він, мушу сказати, доволі мляво. Та ось що. Розгляньмо серйозно становище й ухвалімо рішення, наскільки це можливо. У нього лише 24 000 франків ренти. А я принесла б йому себе саму й 60 000 франків прибутку, та ще щонайменше 40—50 000 [стільки ж] по смерті всіх моїх рідних. А що він дає мені натомість? Своє фальшиве кохання й свій титул румунського принца, але за такого розкладу я волію Алексіса Карагеоргевича, який є законним претендентом на сербський трон після свого батька. Принц Петро — претендент неспокійний і явний, але старий бовдур-принц, батько Божидара, — законний принц. Алексіс витонченіший за Казимира й набагато миліший. Та й Алексіс, мабуть, буде багатший.
Алексіс мене не сватав, але ми поводилися як діти, та й він ніколи не наважився б. Тоді як цей має таке нахабство, що спершу вас спантеличує, а потім дратує. Ще вчора йому треба було довго зі мною говорити. І про що? Цього ранку я придумала, як із цього виплутатися, бо, схоже, я ув'язла досить, щоб мусити виплутуватися. Цей хлопець мене не кохає... та й узагалі він мене майже дратує, і відколи я придивилася до цього ближче, я бачу, що приємного чоловіка з нього не буде.
Тепер треба потихеньку перестати проводити вечори з Казимиром. І так само задля цього, як і задля іншого, я вже з понеділка візьмуся до скульптури...
А проте дивно, як стаєш чутливішою, коли хворієш; зараз мені добре, і я тверезо міркую, тоді як того вечора...
Ви знайдете засідання з Кассаньяком в альбомі з газетними вирізками. [Бракує]
Він який завгодно, цей Кассаньяк; я яка завгодно, але я вважаю Казимира й компанію дурнями!
«Ви ніколи не будете досить вимоглива!» — казали мені всі ворожбити.
Ми їздили з Пеліканом до Бельвіля, Менільмонтана, Венсена тощо. Це інший Париж, він великий, тут є простори, узвишшя, це грандіозно.
Потім до Лісу, де я дуже нуджуся.
Сент-Аман, Соутцо й Жюліан приходили за нашої відсутності. Жюліан повернувся ввечері.
— Ви читали статтю в «Gaulois»?
— Та звісно, тож і бачите мене зануреною в минуле.
Тітка у вітальні з попом, а ми гомонимо про це. Жюліан подумав бозна-що й багато вгадав, я кажу йому правду й читаю уривки зі своїх спогадів, місця, де йдеться лише про Кассаньяка і де добре видно, які були мої почуття, і як він вигукував:
— Хіба ж можна це усвідомити, коли тицяєшся носом у самі події! Бачиш лише здалеку.
Я трохи позую зі своїми спогадами... бонапартистськими, але хтозна... та й узагалі я часто сама не знаю, чи це правда, чи я з цього кепкую, чи це піднесення.
Жюліан знає все про Соутцо й тішиться, коли я кажу йому, що це Соутцо вчора приніс мені новини із засідання... Зрештою, він і далі твердить, що ще не все скінчено і що коли про мене заговорять, він може опинитися біля моїх ніг...
— Ви й уявити не можете, яке враження справляє читати щось про когось, хто далеко або кого не бачиш...
— Ох! та ні, я знаю, що це таке! — кажу я, показуючи на «Pays»...
— А тоді, — веде далі єзуїт Жюліан, — це падає, мов бомба, між дружину, дітей...
Він здивований дізнатися, які були наші стосунки... він гадав, що ми бачилися частіше й наодинці і що йшлося про кохання...
— Якщо це все, — вигукнув він, — то про вас іще, мабуть, думають, і може настати мить, коли ви посядете велике місце...
— Чи знали ви коли-небудь, — повів він, — чи зрозуміли, чому він одружився?
— Ніколи... з кохання?
Жюліан у це не вірить. Я теж.
Соутцо прийшов по десятій, і після кількох фраз, що мали смак лише для мене та Жюліана, той іде собі.
Соутцо говорить про Кассаньяка, передражнює його й критикує його красномовство та його голову...
Дуже мило.
Цього ранку я знала, що Жюліан прийде і що я говоритиму з ним про це. Він довідувався про мене, і я відповіла, запросивши його на обід, і цього ранку я майже знала...
Жюліан для мене дещо важить, адже я говорю з ним про свої найпотаємніші почуття. Учора мені кортіло послати по Блана, цього нерозлучного, принаймні для мене...
Я ніколи не говорила й ніколи не говоритиму про свої листи до Кассаньяка, in extremis... Це назавжди лишиться таємницею. І я про це думаю. Мені здається, я запропонувала йому статок надто брутально.
— Якби ви були славетніша за нього, ви б більше про це не думали, — каже Жюліан. — Якщо ви досягнете слави, ви побачите, що я кажу правду.