Понеділок, 14 червня 1880

Сент-Аман приходив, занепокоєний моїм здоров'ям.
Соутцо обідав. Пелікан поїхав. Приходила княгиня де Фіц-Джеймс.
А я перечитую минуле, яким палаю. Пригадую, як Кассаньяк заходив — це було наче засліплення, я не змогла б визначити ні його манери триматися, ні своїх вражень... Уся моя істота линула до нього, коли я подавала йому руку, потім я почувалася знесеною, відлетілою, позбавленою своєї тілесної оболонки, я відчувала крила, а тоді — жахливий жах бачити, як години минають так швидко! І я не розуміла!! Шкода, що сама природа цих писань не дозволяє мені виокремити вартісні факти. Усе зливається. Та й, правду кажучи, я трохи вдавала, ніби переймаюся всім, аби показати, що [слово замазано: я існувала] поза Кассаньяком. Тільки от коли я хочу знову пережити ці події, мене вражає, що вони оточені всім іншим. Та хіба ж не так воно в житті?
А проте є речі, події, люди, які хотілося б виокремити й замкнути в коштовній скриньці із золотим ключиком...
— Коли ви відчуєте свою вищість над ним, він більше не пануватиме над вами! — каже Жюліан.
Хіба ж не думка про те, що мені треба написати його портрет, підштовхнула мене працювати! Що ж, я знову його віднайду... Аж раптом мене бере страх, що не віднайду, що він раптом помре чи що там... Бо коли від поступки до поступки приймаєш усе й кажеш собі: позаяк я все приймаю, це від мене не втече. Аж стається щось несподіване, і воно від тебе тікає. Він мене не кохав. Гаразд. Він одружений, гаразд. Що ще? Що ще може статися? Як він іще дужче відділиться від мене? Як я можу втратити його ще повніше?
Соутцо повернувся, хай грає в пікет із моєю тіткою, а я піду засинати, думаючи про свого брата...
Коли я перечитую його фрази, його листи, я схвильована так, наче це діється тепер.
Бачте, мені годі вказати сторінки, щоб перечитувати Кассаньяка, бо відколи я знаю його з 1876 року, він пройшов крізь ці чотири роки й трапляється всюди попри інших пігмеїв.