Субота, 12 червня 1880

Мені краще. Я закінчила начерк пані Ґопійя. Тюркан, Мораес, пані Гавіні, пані Енґельгардт, де Вільв'єй... Коліньйон лишається на обід, Соутцо теж.
Він повертається із засідання, де виступав Кассаньяк, і приносить відблиски, що мене підносять. Це правда, я ніколи не кохала й ніколи не покохаю нікого, окрім цього чоловіка.
Маючи потребу заглушити свою лють, я сміюся й говорю дуже голосно, переплітаючи Арістотеля й амністію... Зрештою, я навіжена, і навіжена через те, що рівня мій утрачений навіки.
Соутцо супроводжує тітку до цирку, що його не тішить. Я знову сказала йому, що в нього грубі почуття, що я була хвора, а він навіть не прийшов увечері довідатися...
— Мені не слід було б вам цього казати, бо ви цього не розумієте; я вам це кажу, а ви сприймаєте це за докір; ви короткозорі й будете такими завжди, хоч би вам це й закидали тридцять років. Так само й щодо вашої вдачі — марно про це й говорити.
Лишившись наодинці з Коліньйон, ми гомонимо про моє майбутнє. Вона каже, що Соутцо дурний і злий і що якби я за нього вийшла, вона б виплакала всі сльози. Що він не делікатний, що він вічно стовбичитиме коло дружини, не маючи ні заняття, ні кар'єри. «Осел заплішений!» — каже вона.
Усе це правда, але я заспокоюю її щодо шлюбу, який ніколи не відбудеться.
Тільки от я сама з тіткою й нуджуся до смерті, цей хлопець приносить сюди наче відблиск життя, веселощів і кохання... я передбачаю, я знаю, що наживаю собі смертельного ворога, але спровадити його...
Ви легко можете уявити собі, що я могла казати Соутцо, маючи голову й серце повні іншим, через якого божеволію і який утрачений навіки. Ну! то що ж можна вдіяти зі своїм серцем за таких умов? Треба виходити за багатого чоловіка.