П'ятниця, 11 червня 1880

Я страждаю так, що хоч кричи. Пополудні приходив Соутцо, і я зчиняла дурні сварки, бо він не з «делікатних» і ми не однакові.
Та що ж він може вдіяти, ця дитина, яку я отуплюю?
Ми виходили з пані Гавіні. А тепер уже близько одинадцятої, я страждаю, я читала, щоб порівняти Арістотеля й Платона, бо нова книжка Віктора Гюго навела мене на всі ці думки.
Я багато дала б, щоб хтось, Соутцо, був тут і тримав мене за руку й казав ніжні слова. Він має їхати на свята до Руана; коли я думаю про ту порожнечу, яку це створить у моєму житті завтра, у неділю й понеділок, мені й справді тривожно. Я була б здатна послати по нього цього вечора, мені так зле... я приховую це від тітки, списуючи все на втому й біль у горлі...