Четвер, 27 травня 1880

Який гарний ранок, увага, я починаю.
Спершу я привітала день біля відчиненого вікна гармонійними звуками арфи, наче жерці Аполлона, а потім — мої дві жінки біля гробу. Мені кортить поїхати до Єрусалима й написати там цю картину з тамтешніми обличчями на пленері.
Пані Ґопійя заходила, потім ми їдемо до Лісу — тітка й дві покинуті жінки. Я разів десять мало не заснула.
Тітка вечеряє сама в пані Бідайєль, як її зве Анічков; ми поверталися, коли зустріли Соутцо, що спускався Єлисейськими Полями в екіпажі з якимось цивільним; прямує він, мабуть, до пані де Лессепс. Одіффре, поза сумнівом, теж запрошені на обід разом із Казимиром. Це прикро, але якщо я не впевненіша в собі, ніж оце... бо неможливо замкнути цього хлопця, та й узагалі, якби він мене любив, то й сам зумів би замкнутися й не мати того сяйливого вигляду, який мав сьогодні, не бачачи мене. Що мені до того, аби раз і назавжди сказати собі, що Казимир мене не любить! Ну ось, готово.
Антуан приходив домовитися зі мною про Великий приз Отея в неділю. Антуан наче син пані Гавіні, тож ми лишаємося гомоніти наодинці. Та ось уже десята. Я на ногах тридцять вісім годин.