Середа, 26 травня 1880

Близько восьмої приходить Соутцо. — Чого ви сюди прийшли?
Ми півтори години добряче сміємося, тітки не було. Я не хотіла подавати йому руки, і він цілу годину чекав, щоб я подала. Та я стою на своєму, потім дитячі пустощі: я вилажу на свою книжкову драбинку, а він пробує скинути мене, тут сміх і крики, — якщо ви негайно не пустите моїх рук, я зроблю вам боляче, — і я хотіла подряпатися, та мені здалося жорстоким робити боляче живій істоті, і я не змогла стриматися, щоб дуже мило не вигукнути: — Ох! не можу.
Він уловив і оцінив цю нотку:
— Ох! не можу, ох, яка ж вона мила.
— Ви йдете до пані де Музе?
— Ні.
— А чому?
— Надто спекотно.
— А велике щастя мене бачити?
— Через це я й шкодую.
— Ви не вмієте висловлюватися. Зрештою, ніколи не слід робити нічого, окрім того, що дає втіху.
Я невдоволена й кажу йому це, обзиваючи його нечемою, дурнем.
— Ах! якби пані де Музе мене послухала, вона б вас не запросила.
— Як це?
— Та так, я сказала їй, що з мене досить вас і тут, але вона відказала, що не може зробити вам такої нечемності.
О пів на одинадцяту він іде, і мені раптом здалося, що мій вечір буде зіпсований, якщо він туди не піде. Я послала Розалі сказати йому в передпокої, що якщо він більше не піде до Музе, це буде жахливо.
— Я піду до пані де Музе, коли похолодніє, — відповів він Розалі.
Я дуже гарна, волосся на манір Психеї і сукня зі східного газу, дві троянди на поясі. Зараз я палаю пристрастю до троянд. Вечір минає в оповідях і нявканні. Та я ходжу туди-сюди. Жюліан, Ґайяр та інші — ми тримаємося на балконі, усередині задихаєшся. Луї Енó приходить поцілувати мені руку, я гомоню з його дружиною; пані Кремьє й радикальний депутат із родиною. Юна Маріанна заприязнюється зі мною; я при Жюліанові згодовую їй неймовірні небилиці, і це мене тішить!
Щиро кажучи, це не вельми втішно, але зрештою я справляю сенсацію. Бомец, художник, приятель Кайя, приголомшений і не приховує цього, ми гомонимо про живопис.
Генерал Жаннінґро, гарна голова солдата, відважного вояка, робить мені компліменти. Його родина — куховарки. Матінка Музе лютує на Ґайяра, Жюліана й мене, що ми гомоніли замість слухати, вона дуже кумедна, ведучи своїх гостей, як ведуть каторжан на тюремне подвір'я.
Одне з перших облич, що я бачу, прийшовши, — обличчя Соутцо.
— Який же ви дурний, що прийшли, — кажу я йому на балконі.
— Тепер ви можете подати мені руку?
— Так, до речі, добраніч.
А за кілька хвилин він зник, я його потім шукала, але він уже пішов.
Якийсь пан Фраттен сказав, що мені, мабуть, від двадцяти семи до двадцяти восьми років, і інші теж пристали на цю думку. Бідолашна Маріанна простодушно мені в цьому зізналася.
— Скільки вам років?
— Двадцять.
— Рівно? Від якого місяця?
— Від січня.
— Ох! як це безглуздо, а мені казали, що вам двадцять шість. Тож я собі думала: ні, не може бути, вам на вигляд від вісімнадцяти до двадцяти, не більше.
Бачте-но? Ці дурні. Я завжди думала, і всі завжди казали, що риса мого обличчя — це молодість, а стара Гавіні в нападах ніжності цілує мене й каже, що я маю молодий вигляд. Двадцять три роки (Чи маю я їх на вигляд? Ох, тьху, ні.
Це дрібні міщани так подумали через мої манери й мої слова, бо в Музе, самі розумієте, я дивлюся на них згори вниз.
Якщо я вже така стара, що маю на вигляд від двадцяти восьми до двадцяти одного. Хай йому біс, Соутцо, може, ще й знадобиться... Овва! Побачимо після водяного сезону, де ми знову зустрінемося. Він мені зовсім не до вподоби, але цього вечора був милий. Повернувшись, що ми застаємо! Матір Діни та її доньку, дружину Етьєна! Ви знаєте цю драму. Після п'ятнадцяти років шлюбу він покинув дружину заради пані Гамслі, з якою мандрує, і дійшов нахабства оселитися в моєму павільйоні в Ніцці, ubi. Дружина застала їх зненацька.
Вона втекла, він присягнувся їй, що важливі справи прив'язують його до цієї жінки, якої він не любить, але що та заволоділа паперами, які компрометують нас усіх (брудний дворушник! — і тримає його цим.)
Бідолашна жіночка не сильна, вона багато чого ковтає й досі не з'ясувала справжніх почуттів свого чоловіка.
Бідолашна, проста, вона не може збагнути стільки брехні, дурощів і боягузтва! Зрештою, він умовив її поїхати до Парижа й що приїде, коли все залагодить. Це безглуздо.
Ми гомоніли до третьої, починає заніматися день.
Цього вечора я розважилася.
Завтра обід у Байєль, я не піду: я сказала Соутцо, що не піду, а він відповів, що того дня йде до пані де Лессепс вечеряти й провести вечір.
Пів на четверту, за півгодини вже можна буде малювати, гадаю, я не лягатиму.
За чверть четверта, я щойно склала палітру й зараз зроблю ескіз.