Середа, 19 травня 1880

Дев'ята ранку, я йду до ательє, але мушу сказати, що Соутцо мене зраджує. Чому, як? Не знаю. Мені так уявляється, бо я звикла вважати його чимось своїм. До того ж він бачить мене надто часто, бачить мене вдома, тож природно, що при людях він не тримається за мою спідницю. Та ні — немає ні зради, ні чого-небудь, він просто мене не любить, та й годі. Я ніколи серйозно так не думала, пам'ятаєте, я питала себе: чого він приходить, чого хоче, він наче й не закоханий!? Тож якщо він мене не любить, нехай більше не приходить так часто. Мене знову принижує те саме, що завжди! Бути на видноті лиш у себе вдома чи в Байєль. Навіть Одіффре краще влаштовані, а втім, Бог свідок, вони бувають у пані Тюрр тощо. Та ще й бувають у посольствах і в... Гайда працювати.
Учора я ходила до Байєль, наче на побачення, і сподівалася розважитися. Зранку я думала тільки про вечір, і це було безглуздо, бо я була збуджена, мовби мало статися щось надзвичайне. Я повертаюся від Музе, де ми вечеряли з Дюбуа, Кайя, Александром Вейлем і Саломоном, депутатом від Пуатьє, з його дружиною та донькою тощо. Ні! Найжахливіші карикатури «Triboulet» не сягають... дійсності. Хай йому грець, що за червоний депутат! За чаєм увечері він хотів, щоб я роззявила рота, аби повправлятися кидати туди виноградини пальцями II!
Я тішилася, лихословлячи з Жюліаном і насміхаючись з усіх із незворушною серйозністю. Жюліан, який був у курсі, теж, мабуть, тішився.
Я розповідала депутатові та його шановній родині речі дурні, як гуси. Славні люди!
Та зрештою те, що я для розваги закидала собі в рот мигдаль зворотом руки, а сусіди робили так само, — не привід кидати ним у ближнього!... Цей Вейль, людина, схоже, неабияка, філософ, висловлював доволі натуралістичні думки про необхідність шлюбу. Уявляєте собі. Цей вечір пішов мені на користь, я цілий день була в плачевному стані, бо цей великий негідник Соутцо мене зрадив. Байєль посадовила їх вечеряти разом, і малий мав геть неуважний вигляд. Ось так. Це викликає в мене щось наче розчарування... та це воно й є. Як же це — цей сердега, що мав такий милий вигляд... Найгидкіше те, що всі ці дурниці впливають на живопис, учора я працювала дуже погано; неуважність, нетерплячість, наче я чогось чекала... я маю передчуття щодо найменших речей.
Легко зрозуміти, чому я невдоволена... У вас забирають істоту, від якої ви сподівалися бути коханою... це не смішно. Це, мабуть, дало йому перепочинок — маленька Одіффре; вона гарненька й добра дитина, та й якби він її захотів, вона погодилася б одразу. [Один рядок викреслено] Зазнавши тяжкого чару чиєїсь вищості, людина рада й собі поцарювати, прагне тих гордощів і радощів, що осявають життя, дихає на повні груди, наче визволена. Він, мабуть, зітхнув з полегкістю, бідолашний принц. То навіщо ж повертатися під ярмо? Почуваєшся дурнем, що дав себе підкорити, поступово знецінюєш усі чесноти, усі принади того предмета й бачиш у ньому самого лише тирана. Жінка обожнює вищу істоту, а чоловік від цього втомлюється, почувається приниженим і йде туди, де його обожнюють; звичайний чоловік, ясна річ.
Зрештою, що він такого зробив? Я плескала в долоні нявканню, дивлячись на нього, і ми сміялися між собою, тоді він теж заплескав задля жарту. Та це вже було забагато... Кажуть, не треба ревнувати, від ревнощів відхрещуються, як від чогось ницого чи негідного... Передусім вони, як і всяке почуття, мимовільні. Можна не слухатися їхніх порад, але не відчувати їх — ніколи. Сцени ревнощів чи будь-яка дія, в якій вони проявляються, не гідні пристойної душі — хіба що з них сміятися разом із предметом, тоді це люб'язність.
Я доволі задоволена цими великими подіями, вони дають мені нагоду поміркувати, і це мене тішить.
Ах! Мій Саломон був надто кумедний! А його родина! Подивіться, яке обличчя «Triboulet» малює Маріанні. Оце воно.
Гадаю, я подобаюся Кайя.
Попри меланхолію, яку я брутально назву бабською, бо інакше собі її не поясню, я працювала цілий день.