Вівторок, 18 травня 1880

Учора ввечері я дражнила Соутцо його нібито турецьким походженням, його не вельми славними предками й сваркою, що сталася в нього з дядьком-мільйонером через те, що той упадав за його покоївкою... я дотепувала, гідно Берти... Тоді він заходився розповідати мені про походження родин, що там правили, а надто про свою власну, я розпитувала уривчасто, жартуючи, щоб не показати, як мені цікаво дізнатися все це...
Тепер я доволі підкована в румунській історії.
Тітка сиділа за моїм бюро, я на дивані, а Соутцо поруч зі мною, між нами двома — Коко. Друге ім'я Соутцо — Александр.
Ця близькість без виходу мене майже непокоїть. І я часто кажу собі: навіщо?
Курс валаської й молдавської історії тривав досить довго, щоб мене присипити, — утім, доволі приємно.
Опівночі ми відпускаємо професора, тітка виходить із ним, а він повертається побажати мені доброї ночі; нещодавно я суворо заборонила йому цілувати мені руку, цього вечора я була напівсонна, він узяв мою руку; я заплющила очі й удала мертву, рука моя була геть млява, він затримав її у своїй, кажучи не знаю вже що... потім зовсім тихенько підніс її до вуст і вийшов, давши їй упасти.
Кілька осіб на обіді, а ввечері — у Байєль.
До десятої Кайя приходив дати мені урок гри на цитрі, а потім ми йдемо до колишньої панни-нареченої.
Одіффре виходили, коли ми приходили, вони вдягалися в спальні, відчиненій з нагоди.
Рузá й Соутцо були там. — Яка прикрість! ми йдемо, ви приходите! Ми приходимо, а ви йдете тощо. — Обмін люб'язностями, я вітаюся із Соутцо лиш потому: — Я вас не бачила, добродію, — він пішов аж до передпокою провести Одіффре.
Потім він сів коло мене, але оскільки я відвертала голову, він не виголошував довгих промов, тож я пересіла навпроти, а він зробився люб'язним з іншими паніями... Що за товариство! Єврейка Меєр із волом, але вродлива жінка, створіння, з яким не годиться знатися, вона, кажуть, живе з бароном де Верньйолем, своїм зятем. Барон зі своєю молодою дружиною. Канонеса де Жювізі й пані де Жювізі — білявка, струнка й мила, що співає, мов кошеня.
Стара пані, двоє старих добродіїв; пан Вердьє, гладкий, як слон, претендує на руку господині замку. Панна Чернітська, тітка і я, і графиня де Лаваль, що добре грає на фортепіано. Гладкий претендент співає 11! Черні співає 11. На Байєль неуявне вбрання, старий біло-чорний тарлатан і ліф, що попри велике черево красуні стирчав спереду порожній і твердий... від таких вечорів хочеться плакати, не кажучи вже про те, що я невдоволена отим-як-його, дуже невдоволена. Ми пішли з Черні, а він і не ворухнувся... Щоправда, я не була люб'язна, та й він теж. Це не зовсім ревнощі, але зрештою щось на них схоже.
Якби ревнощів не існувало, я б їх вигадала.
Як же це — це та сама істота, чию долю я оплакувала. Добрий, відданий, тьху! Треба бути добряче покинутою богами й людьми, щоб ця тварюка завдавала мені прикрості... Усе це добром не скінчиться, я вже скоряюся з внутрішньою усмішкою... Я так звикла до найдурніших прикрощів, що мене вже нічим не здивуєш. Увечері я не глуха — і то вже здобуток.