Субота, 15 травня 1880

Лише кілька осіб: Енґельгардт, Ітурбе (той чоловік із 27 мільйонами й гримасою), Лаговарі, Сент-Аман, пані де Байєль. Соутцо приходить на обід і супроводжує нас до цирку разом із Сент-Аманом. Я гарна, Соутцо біля мене майже не говорить і думає про місяць.
Перед цирком я виголосила йому проповідь про те, як негідно було б для Соутцо піти на службу в Румунії до чужоземного принца на кшталт того, що там нині царює.
Тут він обурений. Як же це не я безперестанними кпинами штовхаю його прийняти посаду секретаря чи аташе місії? Хіба ж не я казала йому два місяці тому, що він даремно від неї відмовляється!
— Я тоді з вас кепкувала, сказала це іронічно, а як ви нічого не розрізняєте — тим гірше. — З вами ніколи не знаєш, чи ви щирі, чи жартуєте! — Як же це гоже для Соутцо бути аташе румунської місії. Ох, тьху, я вас більше не прийматиму.
Це було при пані де Байєль, мені здалося, ніби я його образила, і, лишившись на мить із ним сама, я спитала його про це, як добра дівчинка. Та ні! Зовсім ні! Я не могла відняти руки. — То не треба погоджуватися, кажіть?
— Ні.
— Гаразд, я не погоджуся, — і він поцілував мені руку.
На виході з цирку Гавіні й Абаттуччі... Сент-Аман і Соутцо проводжають нас додому, я взяла під руку Сент-Амана, який читав мені вірші.
Я веду далі свою маленьку історію про пана зі 130 000 франків ренти, і тітка в неї вірить. Соутцо називає його «бридким суб'єктом».
— Вирішено?
— А вам що до того?
— Мені було б трохи прикро...
— Коли «трохи», то про це не насмілюються казати.
— Ну, то дуже прикро.
— А мені що до вашої прикрості?
Я повстала проти місії просто тому, що не хотіла б, аби цей добрий хлопець поїхав.