П'ятниця, 14 травня 1880

Тоні прийшов цього ранку до ательє й сказав мені, що це надзвичайно схоже, дуже добре і йде добре. Жюліан теж! Я пишу портрет однієї подруги.
Прогулянка в Булонському лісі з Аделіною.
О сьомій Соутцо й до пів на одинадцяту... Що ж, не знаю навіть, що й сказати... тітка просиділа з нами цілий вечір, і це мене не потішило. Ми робили латинські переклади.
У цьому хлопцеві є щось від людей з моєї країни, він до них близький, і я для нього не «чужинка». За обідом я вигадала історію, якою сама тітка так захопилася, що гадала, ніби вгадала ім'я героя.
Я говорила про 200 000 франків ренти, про молодика, закоханого в мене, дивуючись із рідкісності французького кохання до чужоземної панни. Славне паризьке ім'я, 200 000 франків ренти.
Мені його пропонують. Я з цього сміюся, і ми говоримо так, ніби Соутцо не існує. На що він, здається, відповідає мені, кажучи, що, мабуть, поїде до Брюсселя секретарем місії.
— Яка вишуканість, хіба ж служать своєму урядові, коли носять таке ім'я, як ваше!
Він наче охолов від моєї історії, а я — від його від'їзду. А я ще ніколи не була так прихильна до нього. Та зрештою... отак скінчити, ні, це неможливо... Я так звеличила себе в очах усіх, що мушу блискуче влаштуватися. Аделіна вважає, що в цьому хлопцеві є все, що треба... ? Велике ім'я — так, адже його дід правив Румунією.
Добре вихований, освічений? Так. Розумний? Так, доволі. Зовнішність? Непогана, навіть гарна. Зріст середній, м'язи страхітливі, судячи з того, що видно, і з його статури загалом. Він, мабуть, сильний, як двоє турків. Широка щелепа, доволі широкі ніздрі й щось... приплюснуте в носі (який рівний і гарний), що надає обличчю наче тамтешнього вигляду — болгарського, турецького, не знаю вже якого. Дуже чорне волосся, рот, що пасує до носа й щелеп. Але дуже гарні очі, які мають бентежну невиразність завдяки своїй короткозорості; завдяки тій-таки короткозорості ці очі під пенсне навряд чи багатьох збентежать. Колір обличчя дуже блідий і матовий. Він трохи нагадує мені славетного Фіулулу, у якому було щось від сфінкса. Та головна риса цього чоловіка щодо зовнішності — оті дивовижні м'язи, що навівають мені думку про Багатель (бульдога), яка одним порухом лапи може звалити шестирічну дитину, а коли дуже задоволена — легко перекидає й дорослого; ця звірюка потрапила під брейк, що проїхав їй по спині й лапах, і вона з того виборсалася. Що ж до вдачі, гадаю, це дуже добрий хлопець, прегарне серце й дуже вразливий, я часто змушую його червоніти, щоправда, кажуть, ніби я його отуплюю... Мені кортить піти на бал, щоб прогулюватися й танцювати з ним... а ще... мені кортить на бал.
Отож щодо вдачі це найкращий син на світі, і доказ тому — що він нав'язав себе, прослизнув у нашу близькість, нікому не заважаючи... а якби я за нього вийшла? Скільки в нього? 20 000 франків на рік, можливо, та ще 20 000 франків материної ренти, яких чіпати не можна.
Княгиня божевільна й живе на заміській віллі, де її стережуть. Гадаю, він матиме щонайменше 40 000 франків на рік. А я, виходячи заміж, матиму щонайменше 50 000.
На це остаточно не проживеш. До того ж чи досить у нього родинних зв'язків — і з ким? Мене обмовляли, обмовляють і обмовлятимуть, мені потрібні надійні опори. Зрештою, це божевілля, але де ж я без лицемірства говоритиму про божевільні речі, як не тут? Що він подумав, виходячи звідси?
Очевидно, що з моїм статком я завжди зможу знайти титул, і 20 000 франків ренти, і родинні зв'язки, і не знаю вже що.
Подумайте лишень: 50 000 франків одразу й удвічі більше згодом. Так, але який буде сам чоловік? Герцог де Ріволі, що має 40 000 і чий старший син матиме 20 000 з майорату принца д'Есслінґа, старшого брата, який ніколи не одружиться, — герцог де Ріволі, Массена, вартий 50 000 франків і вдвічі більше згодом, але йому сорок сім, він малий на зріст, і Соутцо саме каже, що порок викарбувано на його обличчі. А ще він хоче дружину, яка не бувала б у світі, він напевно буде тираном; російські княгині відбили в нього охоту до всього, що, либонь, можна було б назвати вільнодумством у жінок. До того ж він наставив роги стільком чоловікам, що завжди боятиметься, аби й дружина не наставила йому... Та він Массена, герцог де Ріволі, і буде принцом д'Есслінґом. Аделіна каже, що якби в неї була єдина донька, вона віддала б її за нього як за найчесніше й найпряміше серце, хоч і егоїстичне та філософське.
А Ріволі, не знаю чому, мене не відштовхує, тоді як інші мисливці за посагом мені осоружні. Соутцо — товариш, він свій у родині, я його не боюся. Живучи так, як живу, я ніколи нічого не знайду. Мене ніхто не бачить, та ще й живопис, розумієте, мені потрібен зручний чоловік, який не змусить мене його покинути. Якщо титулований француз і одружиться зі мною, то лише щоб жити по-своєму... ні, це жах. До чого ж ведуть висновки звіту? А ще додайте до цього, що мені двадцять один рік, і хоч жінки як тварини в тисячу разів менше, ніж чоловіки, та все ж трохи й вони, і дуже цікаво, зізнайтеся, дізнатися, що це таке — бути коханою... Боюся, я висловилася надто грубо, але не шукайте нічого непристойного в цих словах.
Я визнала за потрібне це сказати, бо гадаю, що такі речі мають важити в рішеннях юних панн... Чи не так? Та й знаєте, я пишу день за днем, і вчорашнє враження назавтра стирається.
Тільки от я бачу, що цей Соутцо неабияк просунувся.