Неділя, 16 травня 1880

Я пішла сама до Салону, зрання, там були тільки люди з картками. Я добре роздивилася «Жанну д'Арк» і передусім «Доброго самарянина» Моро.
Я сіла навпроти Моро з лорнетом і вивчала його — це картина, що дала мені найповнішу втіху, відколи я живу.
Ніщо не чіпляє око, усе просте, правдиве, добре. Усе зроблено з натури й нічим не нагадує жахливих академічних, прісних красот якихось Лефеврів. На це любо дивитися, навіть ослина голова гарна, краєвид, плащ, нігті на ногах. Це вдало, це влучно, це добре.
У «Жанни д'Арк» голова прекрасна, але краєвид жалюгідний — що більше дивишся, то прикріше.
Ці два полотна в двох сусідніх залах, і я ходила від одного до іншого. Я розглядала Моро в лорнет і думала про цього доброго Соутцо, коли він пройшов повз мене, не помітивши, а йдучи, я побачила, як він із саду показує мою картину якомусь створінню, що мало поставу журналіста.
Ми виходимо з Аделіною, а потім ідемо провідати цю бідолашну Одетт, яка завагітніла так, що завбільшки з будинок, її чоловік щойно зламав ногу, а вчора в помешканні зайнялася пожежа.
Усі нещастя заразом.
Аделіна вважає, що в мене добре серце... А «Арлекін» Сен-Марсо! Коли торішній Салон зачинився, я подумала, ніби медаль пошани запаморочила мені голову, бо твору вже не було поряд, щоб мене запевнити; за півроку я була переконана, що перебільшила Сен-Марсо, але цей «Арлекін» знову розплющує мені очі. Першого дня я застигла на місці, не уявляючи, чиє це могло бути. Така невдячна річ, але скільки таланту — це більше, ніж талант. Це справжній митець, тож про нього й не говорять стільки, як про інших — фабрикантів скульптури; усі вони фабриканти поряд із Сен-Марсо...
Музе на обіді.