Субота, 8 травня 1880

Коли говорять тихо, я не чую!!! Цього ранку Тоні спитав мене, чи бачила я Перуджино, і я, не зрозумівши, відказала «ні».
А оскільки мені потім переказали, що то було, я викрутилася — кепсько викрутилася, — сказавши, що й справді ніколи їх не бачила і що, зрештою, краще зізнатися у власному невігластві.
А втім, Тоні був дуже задоволений моєю головою. Я пишу Теллінж, покинувши натурницю. Брезло попросила в мене дозволу писати мою натурницю, я великодушно погодилася, і ми влаштовуємо насторожі-ательє зворушливе видовище двох наших дружб пліч-о-пліч. Вони справді як діти; а мені до всього цього байдуже.
Тоні сказав, що дуже добре розпочато, що лишається тільки рухатися далі. Ми ніби влаштували змагання з Брезло, і досі я її принаймні перемагала (продовжимо наступного тижня, коли підсохне). Це тішить усю крамничку, і всі хочуть мені позувати.
Я доводжу до сказу цю добру Брезло, кажучи, що моя картина знаходить покупця за 1500 франків, а повішено мене в обхідній галереї: це сумно, кажу, але справедливо, мій живопис не бозна-який, зізнаюся тим охочіше, що це цілком природно — два роки праці, перша виставка й п'ятнадцять днів на виконання... А втім, адміністрація була відносно справедлива: у тій сумнозвісній галереї повісили лише найгірше, там немає жодного пристойного полотна...