П'ятниця, 7 травня 1880

Стара Гавіні знов приходила сьогодні сказати мамі, що я надто себе виснажую. Це правда, але виною тому не живопис; щоб не виснажуватися, досить було б лягати о десятій-одинадцятій, а я не сплю до першої й прокидаюся о сьомій. Учора причиною був цей дурник Соутцо. Я писала, він прийшов пояснюватися, потім пішов грати з моєю тіткою, тож це вже я захотіла його дочекатися, щоб почути якесь дурне слівце, що межує з освідченням. Він повернувся побажати мені доброї ночі о пів на дванадцяту, а я й далі його дражнила, кажучи: я ж бридка, чи не так, але ви — ви ниций тип. Тут я була стомлена й розм'якла, він двадцять разів прощався, і двадцять разів я казала йому: ідіть собі, і двадцять разів він знову брав мою руку, а я не хотіла, а він хотів її поцілувати, а я сміялася, аж нарешті — Ну гаразд, цілуйте, мені байдуже, — сказала я.
Він поцілував мені руку двічі, і ось, дивіться, він уже йде, але зараз він тут, гомонить із Діною на дивані. Отож він поцілував мені руку, і я з болем зізнаюся, що мені це було приємно — не через сам предмет, але він вклав у це... безліч речей, а жінка все-таки лишається жінкою. Цього ранку я ще відчувала той поцілунок на руці, бо то був не вульгарний поцілунок із чемності. О ці юні панни! А ще ця думка! Цього ранку, йдучи до ательє, читаю в газеті, що вчора в пані Тюрр був бал. Одіффре туди йдуть. І тоді отак безглуздо — дурний порух ревнощів, що засмутив мене на цілу годину, з восьмої до дев'ятої. Чи повірите ви мені? Невже ви гадаєте, ніби я закохана в цього хлопця з широкими ніздрями? Ні ж бо, правда, — ну, та й уся та історія з Антонеллі була не чим іншим. Я з усіх сил себе підстьобувала, щоб закохатися, і з поміччю кардиналів та Папи... я розпалила себе, та чи ж то було коханням! Ох, тьху.
Що ж, оскільки мені вже не сімнадцять і я не така дурна, я нічого не вигадую, і річ лишається звичайною, тобто є молодик, закоханий у мене, і це мені приємно. Ось і все. Як подумаю, що в Римі я просиджувала до третьої ранку, питаючи себе: люблю я його чи не люблю?
Мені було холодно від нерухомого сидіння, тоді прийшла нудьга, а босі ноги в холодних капцях навіювали певне почуття смутку, я навіть тоді казала, що коли мені холодно, мені здається, ніби я його люблю. Хіба ж то не дитинність! Було захоплення Лардереї, було почуття, є, можливо, ще й досі почуття до одного бонапартистського депутата...
Поцілунок у руку був мені неприємний передусім тому, що став мені приємним; не треба бути... жінкою аж настільки, тож я дозволяю собі поводитися з ним холодно, але він такий добрий хлопець, такий простий, що я була б дурна, граючи хоч би яку комедію. Воно не варте заходу, краще ставитися до нього, як до Алексіса, Божидара. Так я й роблю. Діна, він і я просиділи до одинадцятої. Діна слухала, а Соутцо і я читали вірші й робили латинські переклади. Я неабияк здивована, бачивши, що цей хлопець дуже сильний — принаймні помітно сильніший за мене; я багато забула, а він дуже добре пам'ятає свій бакалаврат із наук і словесності. Я ніколи не думала, що він аж такий освічений. Бачите-но! Я хотіла б зробити з нього друга... ні, він не настільки мені до вподоби для цього, але звичного байдужого... Він привчив мене до своєї присутності, і вчора я з подивом відчула надвечір потребу його бачити.