П'ятниця, 30 квітня 1880

Моя мала американка, яку звуть Аліс Брізбен, приходить о десятій, і ми йдемо разом. Я хочу піти майже сама, щоб спершу побачити, де розмістили мою картину. Та для початку моя люба родина мусить утнути мені капость: я прошу п'ять франків, мені присилають чотири. Тоді я посилаю Розалі попросити двадцять. Але мені бояться їх довірити й посилають Розалі потайки розміняти їх у бакалійника. Знаєте, я нічого не вигадую, це чистісінька правда. Отож іду до Салону вкрай налякана, уявляючи собі найгидкіше, аби воно не сталося. І справді, нічого з передбаченого: моя картина ще не повішена, я ледве знаходжу її десь опівдні серед тисячі інших полотен, теж іще не повішених, але знаходжу її в зовнішній галереї, де вже була вражена, побачивши там Брезло.
І справді, можете бачити, як Вольф обходиться з цією галереєю, хоча тут є й твори Ренуара та інших знаних. Амелі виставляє великий і гарний портрет Леона Се. Зовсім непогано, дуже сміливо, ефектно, дуже свіжо. Але руки наче зроблені Робером-Флері-старшим. Хай Бог простить мені цей здогад, якщо це неправда. Річ у тім, що Леон Се позував тільки для голови, тож легко було дати старому допомогти з руками.
Портрет дуже добре розміщено, і виглядає він гарно.
Що ж до Брезло, розміщеної, як і я, у галереї й на лінії очей, як і я, то вона зробила вельми кепський живопис або принаймні таку неприємну для ока річ, яку лиш можна уявити. Це портрет монсеньйора Віара. Гадаю, занапастила її надмірна гонитва за тонкістю тонів: усе сіре — тло, що зображає сіруваті дерев'яні панелі, оздоблення каплиці, молитовні, крісло — усе брудне, і голова теж дуже брудна.
Але бувають такі обличчя, що при іншому розташуванні з них можна було б щось узяти. А так — є добрий рисунок і певна широта виконання в руках; інші учениці не варті того, щоб про них говорити...
Що ж до Бастьєна-Лепажа, то спершу це вражає чимось порожнім — ефект пленеру.
Жанна д'Арк, справжня, селянка, прихилена до яблуні, лівою рукою тримається за гілку дерева — рука ця досконала, як і вся рука; права рука звисає вздовж тіла; це чудовий шматок.
Голова закинута, шия напружена, очі ні на що не дивляться — світлі, дивовижні очі; голова справляє надзвичайне враження.
Це селянка, дівчина з полів, приголомшена, що страждає від свого видіння.
Фруктовий сад, що оточує будинок ген у глибині, доволі природний, але є... зрештою, він доволі природний, не зовсім досить, він ніби виступає наперед і шкодить постаті. Постать прекрасна й викликала в мене таке сильне зворушення, що, пишучи це, я стримуюся, щоб не заплакати.
Тонів плафон дуже граційний і мені подобається.
Ось головне для мене, ось і все! По сніданку ми мали — принаймні я так гадала — піти туди родиною. Та де там: тітка пішла до церкви, і мама захотіла туди ж, і лише побачивши, яка я вражена й ображена, вона зважується піти, та й то вкрай знехотя. Не знаю, чи це моє скромне місце доводить їх до сказу, та байдуже — це не причина, і справді тяжко мати таку родину. Нарешті, засоромившись своєї байдужості чи не знаю вже, як це назвати, ця прекрасна мати йде, і ми втрьох — я, вона й Діна — спершу зустрічаємо все ательє, потім знайомих, потім Жюліана. Маленькі Одіффре кидаються до нас, люб'язні й милі, питаючи про мою картину, ще не повішену. Соутцо, Божидар, з якими я вітаюся, наче з постачальником.
Ми забираємо Жюліана, і йде мова про те, щоб перемістити картину, він дає записку до когось; ми проводжаємо його аж до Біржі, бо нам треба до Савара. Мама заводить мову про те, щоб одружити його з Амелі, з чого ми сміємося.
Мушу зізнатися, що мене дратує холодність моєї любої родини, яку я щиросердно ненавиджу.
Та що вдієш? Маючи записку від Жюліана, я страшенно квапилася з вечерею й підганяла всіх, аж раптом по вечері моя люба матінка питає мене, чи хочу я піти до Салону, бо їй треба до церкви. Я остовпіла. Хіба ж не вдало?
[На полях: Примітка пані Башкирцевої
Це неправда, вона обожнювала свою родину, але в хвилини прикрощів кажуть те, чого не думають, — це по-людськи.]
Тож я туди не йду, і, звісно, вони приходять благати мене піти, а Діна заявляє, що я геть дурна, що вередую, тощо.
[Навскоси: Вони йдуть туди без мене, щоб залагодити мої справи.] Ні, як же вони сьогодні мене мучать! І поки ми йшли до Салону, мама ставить мені найбезглуздіші питання. Чи полакувала я картину?
Та ще ні.
Може, тобі сказали, може, хтось навмисне сказав тобі його не лакувати, щоб він був бридкіший.
Ох! Якби Брезло не шукала ускладнень на рівному місці, було б не так уже й погано! Це щоб сказати мені, ніби я занапащу себе, коли робитиму, як вона. Не думайте, ніби це через те, що я роздратована, мені все так допікає. На прогулянках, у театрах, на вечірках — завжди те саме. Якось увечері в Паскалісів я падала з ніг від сну, а вона затялася залишитися, і я мусила дуже різко сказати, що піду сама.
Гадаю, вони хворі. Я дихаю на повні груди тільки в ательє або з чужими.
Виходити в люди родиною — уже віддавна мука.