Четвер, 29 квітня 1880

Соутцо, якому я вчора призначила сеанс на цей ранок, спізнюється на годину (вчора позував Кікі). Оскільки він уже кілька разів пропускав і нехтував, а водночас приходить набридати мені щодня, випрошуючи сеанси, я роблю з нього науку й на його плечах малюю голову Коко; це навіть вийшло доволі кумедно над хутряним коміром. Гадаю, це його розлютило: він схопив полотно, кажучи, що воно належить йому, витер його своїми рукавичками й, усміхаючись із чемності та відповідаючи на мої кпини, кинув усе у вогонь, рукавички теж. А коли він ламав підрамник, я сказала, що в нього бракує сили; ці дрібні шпильки завжди дратують чоловіків. Я роздмухала вогонь, послала добродія принести мені газету, щоб вогонь зайнявся швидше, і все згоріло. Звісно, він благав мене почати картинку наново, присягаючись бути пунктуальним, прохаючи пробачення й кажучи, що був розлючений, хоч по ньому цього й не було видно.
— Якби було видно, я виставила б вас за двері.
Загалом, я зробила це для науки. Не годилося змушувати мене чекати й не бути на місці за п'ять хвилин до призначеного часу, тим паче після двох пропущених сеансів.
Пан і пані де Лессепс залишили свою картку. Оце дивовижа.
Сьогодні ввечері обід у подружжя Симонідесів. У них усе дивне. (Пані я знаю з ательє Жюліана.) Чоловік вродливий і молодий, дружина вродлива, їй за тридцять п'ять, вони дуже дружні, живуть усамітнено, бачаться лише з кількома митцями й роблять надзвичайні рисунки та картини.
Якісь наслідування Ренесансу, сюжети дивовижної наївності. Смерть Беатріче, смерть Лаури; жінка, що ховає голову свого коханого в горщику, з якого проросли квіти, — і все це в рисунку, що ніби зроблений віки тому. Пані вдягається, як за часів Боккаччо. Сьогодні ввечері на ній була сукня з білого японського крепу чарівної м'якості, з довгими вузькими рукавами, як у Богородиці, та іншими рукавами, зав'язаними ззаду. Сукня пряма й проста; пояс зі старовинного позументу робив її талію доволі короткою; букетик конвалій на ліфі. Перли на шиї, сережки та браслети старовинної золотарської роботи. З її блідим обличчям, чорним кучерявим волоссям і газелячими очима вона мала вигляд фантастичного видіння. Якби тільки в неї стало розуму зачісуватися просто, замість куйовдити волосся й робити зі своєї голови страхіття, вона була б дуже примітна. Ми вже з чверть години як повернулися до ательє в їдальні (де мали дуже добрий обід, квіти, фрукти й вельми мистецьке оздоблення), і я акомпанувала пані, яка співала старовинні класичні італійські романси, коли мама прийшла забрати нас до церкви. Це Страсті Господні.
Та ми приходимо запізно. Я проказую молитви вдома.
Завтра вернісаж, я поведу туди малу американку, щоб вона добре позувала.

Примітки

Алюзія на «Декамерон» Боккаччо (День IV, новела 5): Ізабетта й горщик базиліку.