Понеділок, 26 квітня 1880

В ательє в мене немає місця; чарівна американка позуватиме мені за умови, що я віддам їй готовий твір.
Але її личко [мене захоплює, і це буде майже картина. Я мрію про переосмислене розташування, і мала така мила, що каже мені, ніби позуватиме й удовольниться невеликим портретом, який я зроблю після цього. Якби в мене не було картини в Салоні, ніколи учениці не довіряли б мені настільки, щоб позувати.
Учора Анна прийшла до мене, і ми разом побували в Симонідесів. Вони повернулися з Іспанії, і пані знову розсипається в компліментах, які мені приємні. Я вважаю її щирою — вона мовчала, коли було погано, і відверто зізнається, що коли за десять днів до 20 березня побачила мій геніальний твір, де ще тільки голову було розпочато] і дуже погано, то подумала, ніби я його занедбаю, зрозумівши, що ця затія мені не до снаги.
А втім, Жюліан гадає, що Тоні попрацював, а Тоні — ви ж добре знаєте, що він зробив: усе було в надто темній гамі, він понакладав скрізь блякло-блідих тонів, а я сумлінно все переписала, окрім клаптика рукава з муслину. Що ж до руки, то він намалював її, коли писав, але передостаннього дня я вкоротила пальці, через що довелося переробляти все, тож від нього не лишилося навіть рисунка, він тільки показав мені, як робити. Зрештою, я зробила це чесно, та й узагалі він не бозна-який.
Сьогодні ввечері в пані Рейль, але її небіж зламав ногу, усі роз'їхалися, і ми відбулися тим, що розписалися [слова замазано: одразу під] іменами пані та панни де Танле, матері й сестри пана де Танле, коханця Базілевич. А потім у пані де Паскаліс (запрошення через Музе) — колишні магістрати, здається, які найняли особняк д'Алькантара, що має оту довгу й вузьку галерею з єдиним вікном на Єлисейські Поля. Особняк дивно розпланований завдяки цьому язику землі, що тягнеться до Єлисейських Полів і надається для свят, хоч галерея й вузька. Славні, люб'язні люди, але дивний світ, вбрання з того світу, нікого знайомого, та все ж товариство. Мене хилить на сон, і я лючу. А ця люба мама встає, щоб піти й відрекомендувати мені чилійця чи мексиканця, «що сміється».
У нього жахлива гримаса, через яку він безперестанку зловісно кривиться, — це тик, та ще й велике розпливчасте обличчя. У нього 27 000 000, і мама гадає, ніби я здатна на все за двадцять сім мільйонів.
Вийти за цього чоловіка — це майже як за чоловіка без носа, тьху, який жах! Я взяла б собі й бридкого, і старого, вони всі для мене однакові, але потвору — ніколи!
Нащо ті мільйони з таким тягарем посміховиська на нозі!
Кілька знайомих, але це присипляє: пані Кремьє, Музе, її мати. Аматори, від чиєї музики скрегочеш зубами, скрипаль, якого не чути, і вродливий чоловік, що співає Шубертову серенаду, перш кинувши на присутніх переможні погляди, спершись рукою на фортепіано, і набравши пози. Таке смішне! Я взагалі не розумію, як це пан приходить викаблучуватися на велику вечірку.
Жінки мали такий вигляд, ніби спали зі своїми зачісками. А ця біла пудра, що так бридко виглядає у волоссі. Здавалося, ніби їх зачесали начинкою з матраца й вони покачалися в соломі. Яка бридота!
Яке безглуздя! А мама гадає, ніби виводить мене у світ.