Неділя, 25 квітня 1880

Прогулянка в Булонському лісі, де зустрічаєш безліч знайомих облич, — тільки в Парижі бувають такі виставляння себе напоказ.
Габріель уклонився двічі.
Мама запевняє, ніби знайшла на каміні в їдальні його картки й картки його батька. Нові картки, що їх, можливо, поклав туди й забув слуга.
Підлого Жозефа немає, але відколи прикмети мого майбутнього вже не ті, він цікавить мене вкрай мало.
Соутцо та Музе на обіді. Ці пані (Музе) розлютилися, бо мама зі своїм звичним хистом порівнює мене з Бонна, з Каролюсом-Дюраном тощо. Де Дайєнс, яка малює вже двадцять років і була великою художницею, коли мені було одинадцять, природно, ображена, її мати лютує, і вони закінчують — ба навіть починають — з того, що я ніколи не продам своїх творів так дорого, як гадаю, хіба що закоханим, а Соутцо обзивають шмаркачем, бовдуром тощо.
[Навскоси: Соутцо будь-що хоче купити картину з Салону, але якщо я й продала для бідних, то інакше не продам ніколи. Подумайте лишень, що сказали б! Чужинцям продам — це так!] Ніколи, люба моя Марі, не матимете ви стільки успіху й щастя, скільки я вам бажаю, але ваша мати зробить вас посміховиськом, а ви не варті того, щоб бути посміховиськом, ви заслуговуєте на більше!
У цьому була і правда, і гнів. Зрештою, стара у запалі зрозуміла, ніби мама ставить мене врівень із Бонна та іншими. Коротше, усе вгамувалося, та й узагалі ці бурі часті й ніколи не серйозні.