Середа, 22 жовтня 1879

Приходять докучати мені, бо в мене вікно відчинене і я можу схопити запалення легень! Ось вони які. Ви знаєте, яке життя мені влаштовують, ви знаєте, що я похована живцем, а вони приходять доконувати мене своїм неспокоєм за моє здоров'я... Учора я прочитала звіт про обід у Еміля де Жирардена на честь пана Ґладстона, там названо кількох дам. Це справило на мене таке ж враження, як... речі, пов'язані зі шлюбом Кувле. Отже, це доказ, що я ніколи нікого не кохала... ні, просто коли страждаєш так, як я, то кохати не можна. Моя люба мати каже, що людина мучиться й непокоїться доти, доки її не вгамує кохання. Дивуюся, чому вона не каже, що я перестала б хотіти бачити людей, коли зможу спати з чоловіком.
Мені хотілося б говорити ще брудніше у своєму обуренні.
Я пишу й плачу від люті. Я оплакую себе, ніщо не зворушує мене так, як коли я жалію себе над своєю долею, я сміюся, але це серйозно.
О Боже мій.
У мене вже немає навіть тієї розради — піти посваритися зі своєю доброю й любою родиною, щоб заспокоїтися. Це ні до чого не приводить! Я приречена гнити в кутку, а тим часом моя мати виходить у старих сукнях із чорної вовни й у дірявих рукавичках, наче тітка другорядної кокотки.
Життя — прекрасна річ, надто моє.