Четвер, 23 жовтня 1879

Ми повертаємося з концерту, влаштованого в Трокадеро Коклена на користь Товариства митців. Співала Патті. Це подія не лише мистецька після історії з Ніколіні. Усі газети нею переймалися, ось «Фігаро» і «Ґолуа». Боялися ворожих виявів. Коли вона з'являється, це вже й так достатня злива оплесків, а коли вона заспівала, це була така овація, якої я ніколи не бачила і якої, кажуть, ніколи не бачили в Парижі, де публіка така холодна. Сара Бернар не з'явилася, певно, не бажаючи бути затьмареною, а Аделіна Патті заспівала ще один номер, вона заспівала три, усі три на біс; щоразу Коклен виводив її, наче дитину, до публіки.
Її викликали з дюжину разів, усі стояли, вимахуючи капелюхами, хустками, програмками, кричали, тупотіли ногами, плескали.
Наприкінці вона вже не могла від хвилювання, від гордості, від зворушення. Я, яка цілий ранок плакала над своєю нещасною долею, не те щоб плакала, але сльози наверталися мені на очі й заважали бачити натурницю, отже, я, яка провела приємний ранок, цими оваціями була доконана; спершу я кілька разів мало не заплакала під час концерту, а тепер у мене болить голова. Божественно співає ця жінка. Неможливо уявити нічого подібного щодо голосу.
Подейкують, що ту дещицю теплоти, яку вона тепер має, вона набула після Ніколіні. А я вважаю, що це досконала співачка і що ті, хто докоряє їй холодністю, — бовдури. Чоловік робить її особливо цікавою, і вся зала гадала, що бачить Ніколіні, схованого за правою лаштунковою завісою, мені здається, я його впізнала. То що ж, пане маркізе де Ко, чи задоволені ви тим, як освистали вашу дружину? Старий розпорядник котильйонів, цьому чарівному створінню можна було б пробачити, якби вона зробила ще більше, така вона чарівна.
З нами були Лотрек і князі. Ми всі четверо були елегантні; на мені була гладенька сукня з чорного оксамиту й великий чорний капелюшок.
Усі інші митці чудово говорили й співали, таке зібрання талантів трапляється рідко.
Коклен, Жюдік, Шомон, Лассаль, Полазак — усі великі митці.