Вівторок, 9 вересня 1879

Не рахуючи Жюлії Акар! А якщо захотіти піднятися геть високо, то виявиться, що коханку герцога Гамільтона звали Амелі Джоя.
Мені смертельно сумно, мені нічого не вдається. Не варто й жити!
Приходить Блан, і ми починаємо сміятися. Раптом дзвінок: Алексіс, на третій дзвінок прибув старий князь, тоді я тікаю і за пʼять хвилин повертаюся до вітальні, сама себе оголошуючи: громадянка Ґамбетта! Зачіска в стилі Директорії з двома стрічками, перли на шиї, велика сукня з білої вовни, пояс під грудьми. Я дуже гарна отак і дуже жвава цього вечора. Сліпучий колір обличчя, очі, що іскряться, рухи шиї, як у завойовниці... бозна-чому... Потім приходить Мораес зі своїм червоним носом. А я владарюю у своїй літературній майстерні, мною захоплюються, цього вечора я гарна... та нащо це все!
Робер-Флері та Жюліан за містом. Цього тижня я закінчу два-три невеличкі портрети, а наступного понеділка знову почну ходити до майстерні.
Ах! Майстерня, ні, це надто безглуздо.
Мені подобається імʼя Жозеф. Учора протягом двох актів я гадала, що бачу його в темному вході до партеру, я розглядала того чоловіка в лорнет і тільки в третьому акті помітила свою помилку, та й то лише тому, що Гехт сказав, що Жозеф не прийшов... Цей фальшивий Жозеф був граф де Бразза, з яким я познайомилася в де Лессепсів і який вважав за обовʼязок завітати до мене сьогодні через ту увагу, якою я його вшанувала. Він схожий на Жозефа, але як карикатура.
Блан так мені лестить. На його думку, таких, як я, небагато; він відкопує історичні нотатки, які я роблю за допомогою стародавніх авторів, зауваги, які я до них додаю, потім один зошит з римської історії, потім працю про російські династії, аж до нашкрябаної олівцем на стіні в темному кутку нотатки про першого демагога Менестея! А що я обізнана з усім — і з політикою, і з людьми дня, — то він вітає мене з цим зі своєю морською грубуватістю. Можна подумати, що решта всесвіту неосвічена й дурна, я кажу про жінок; він дивується, що я трохи знаю історію й літературу. Щоправда, я нічого не знаю так, як знають у Школі, я читаю й запамʼятовую те, що мене вражає.
Та байдуже, хоч я й остерігаюся лестощів, мені здається, що друг Покійного цінує мене в найменших дрібницях. Якби таких була дюжина, моє євангеліє процвітало б.
Але ж ми нікого не знаємо.