Понеділок, 12 травня 1879

Я гарна, щаслива й весела. Ми йдемо до Салону з де Дайєнсом, а потім балакаємо про все, бо зустріли Беро, художника, якого ми заінтригували на Балу і який пройшов повз нас, ні про що не здогадуючись. А тим часом мої дами прогулювалися окремо й бачили на Єлисейських Полях великого Пополя. Ми всі знову сходимося вдома, і Діна, де Дайєнс і я йдемо купувати мені пензлі, розмовляючи про Мультедо та його чудову вдачу.
Діна запевняє, що з нього вийшов би справжній, відданий друг. Тож я майже згоджуюся з нею, наводячи за приклад дружбу Пополя, дружбу, до якої Діна завжди ставилася з перебільшеною недовірою; а я цю недовіру брала за позерство. Як я могла сумніватися у великому Полеві? Чи не найчистіший союз, що його будь-коли мріяли, був той союз, який... я сподівалася встановити між ним і мною. Він не зрозумів.
Лише побачивши, як він одружується, я подумала про інше; саме його одруження й спричинило цю переміну в моїх думках... та навіть не переміну... я просто подумала, що... коли вже так склалося, краще було б, аби нею була я. Знаю, що погано висловлююся. Я не зуміла б пояснити вам ту шалену довіру, повагу, шанобу, покору й безмірну приязнь, які навіював мені цей чоловік. Чи було це коханням?
Я й сама до пуття не знаю. Це була... мамка, великий заступник, янгол, осібна істота; я спочивала б у його обіймах, розповідала б йому купу історій, ходила б одягатися в його кімнату й лягала б у його ліжко... спровадивши його, звісно, на килим чи на кушетку. Я не мала б ні страху, ні сорому... це було б лише друге моє «я», яке я мала б за постійного глядача того, що я люблю і що бавить мене в мені самій. Кажучи «постійний глядач», я розумію не більше, ніж звичайне приятельське спілкування. Він цього не зрозумів, а Діна кепкує з його лицарських замашок, бо не визнає таких почуттів. Та байдуже: тепер я знаю, що він велика дурепа, і я його обожнюю... о, певним робом; він тепер не більше ніж підлеглий.