Неділя, 6 квітня 1879

У мене є маленький ранковий капелюшок, такий пристойний, що я не боюся піти сама провести ранок у Луврі. Та оскільки цей капелюшок, при всій його вишуканості, мені личить, я підкоряю одного молодого митця, який весь час іде за мною й наважується підняти капелюха в коридорі, де нема нікого, але я нічого не помітила, і це його неабияк збентежило.
По обіді обидві вітальні, відчинені й дуже гарні, мають щастя приймати княгиню Караджорджевич із чоловіком, пані Маврокордато з доньками, а потім стару Гавіні й Лінзінген.
Увечері, лишившись на самоті, я так збуджуюся від співу, що в мене досі калатає серце й блищать очі.
Ось газетний клаптик, але він майже не зачепив мене; якщо я його зберігаю, то з марнославства — я люблю доводити, що [викреслено: ніколи] не зазіхаю на щось безбарвне. Та й що ж тут вдієш — цей чоловік такий мій... самець.
Сподіваюся, ви розумієте, який сенс я вкладаю в цей вислів; додаю це для більшості, яка доволі дурна.
^4^ У п'ятницю ввечері, у цирку на Єлисейських Полях, велике передвиборче зібрання майже шести тисяч осіб для обговорення кандидатур Біндера, Ґоделля й Даллінні.
Пан Поль де Кассаньяк здобув справжній ораторський успіх, обстоюючи, щоб у другому турі голосували за того з кандидатів, який набрав найбільше голосів у першому.