Понеділок, 31 березня 1879

Після ательє ми йдемо до кравчині пані Гавіні, де її й застаємо. Тітка була в Базілевських, де бачила Лінзінген, оту мерзенну баронесу, звідницю Суворових і Дубельтів, за що ці пані часто утримують її, її чоловіка, її дітей і її коханця.
Це чарівне створіння буває всюди — у принцеси Матильди, у принців Орлеанських, на посольських прийомах, в Уряді.
Тож ви розумієте, в якому я стані. Але я не хочу себе вбивати. Яка з того користь? Я тут так само мертва, як була б і там. Якщо це лише зміна одного мороку й забуття на інші — то не варто й заходу. Спокій? А чи певен ти, що знайдеш там спокій? Раз помреш — і все скінчиться, а живучи... я, може, ще з цього виберуся. Ага, аякже...
Ні, бачте, ні до чого балачки, ні до чого. Потрібен вихід! Треба жити, як усі! А це бісове теперішнє товариство, таке розмаїте, таке зручне, таке приємне... це повергає мене у відчай і в шалену лють. Треба з цього вирватися, треба... Але як!
А в мене є тільки Бог!
— Я не йду до ательє, бо весь вечір ридаю гіркими сльозами, не годна стриматися.
Пишу, щоб нагадати вам, що бути похованою в щасливому віці двадцяти років зовсім не так весело, як вам, схоже, здається. Тільки не сприймайте мої нарікання як особисті образи, за вашою звичкою. Я нуджуся щонайофіційніше й щонайостаточніше. Не варто гадати, ніби поїздка до Версаля — це вершина щастя. Та навіть це величезне блаженство зіпсоване нашим способом життя, бо, зрештою, кумедно ж виглядають жінки, які нікуди не ходять і нікого не знають. Ви кажете мені, що я вийду заміж... Чудово. Але хіба це привід жити похованою? А припустіть, що я взагалі не вийду заміж? Тоді що? Невже я маю все життя сидіти замкненою й нудитися, час від часу їздячи замовляти собі сукні? Це справді несерйозно, ви не можете вважати, ніби це існування, і спати спокійно. Усі виходять, усі бачаться, лише я приречена на ув'язнення за бозна-який злочин. Щоразу, коли я вам це казала, ви відповідали, що я в когось закохана; цього разу, гадаю, такого бруду вже не вигадати, і я доросла.
Зрештою, я таки дурна, що розповідаю вам цю історію, — ви знаєте її краще за мене, але вдаєте, ніби не вірите, щоб мене розлютити. Який новий скандал тепер вигадають про ваше заслання в Ніцці? Замість грати там роль герцогині д'Аква-Віва (наш колишній маєток) — декласованої особи з трьома дорослими доньками, колишньої акторки — ви, може, добре вчинили б, якби заворушилися заради мене бодай на десяту частку того, як ви ворушитеся заради вашого любого Жоржа, хай його чума задушить, удавить і спотворить навіки.
Я знаю, що ви негайно напишете моїй тітці, щоб запитати, чому я це пишу і що сталося. Дарма. Нічого не сталося. Я б, можливо, лишалася спокійною, якби ми жили в пустелі. Та звуки ззовні долинають, чуєш, що діється, і вся ця лють, нагромаджена за місяці, одного дня приходить тебе задушити й викликати бажання спровадити себе на той світ. Тож мені здається, що ви могли б трохи постаратися й написати вашим чарівним Анічковим, цим дорогим і відданим друзям, таким елегантним, аристократичним і високопоставленим, щоб вони знайшли спосіб дати вам листа до когось із посольства — словом, хто вас відрекомендує, бо поза посольством чужоземці нічого не можуть, і всі, хто скаже вам протилежне, — або дурні, або брехуни. Ви могли б також написати княгині Голіциній, у неї, здається, є тут родичі.
Зрештою, ви могли б написати Пелікану. Ось три особи, яких я вам називаю. Тільки прошу вас, не пишіть їм, що ви хочете, аби я потанцювала «бодай раз, на балу». Скажіть просто, що, мешкаючи в Парижі, ви маєте потребу завести там знайомства (всі це зрозуміють, усі знають, що це природно й необхідно, усі, крім вас).
Не думаю, що прошу у вас чогось... аж надто незвичайного, і сподіваюся, що пресвята й премудра Діна не подумає, ніби це може зашкодити вашому здоров'ю... Тільки писати треба не за рік, а негайно. За рік ми, можливо, всі вже щасливо згниємо.-
Це послання було буквально «зрошене моїми сльозами», як у «Полі та Вірджинії».
Урешті-решт я задоволена: що більше я мучитимуся, то певніше буду винагороджена.
Я застудилася, і Розалі приписує цьому мої червоні очі, а оскільки я жартую, вона цьому вірить.