Вівторок, 1 квітня 1879

Для початку я оголосила в ательє, що в Ґамбетту стріляли. Це спрацювало. А потім я розповіла, що в Палаці промисловості впала балка чи карниз і три-чотири полотна продірявило. Це спрацювало ще краще, мені допомагали ті п'ять-шість, кому я вже втнула Ґамбетту (о восьмій ранку); решта прийшла після пів на десяту, і Цільгардт так купилася, що вже зібралася туди бігти, але я дала чотири су торговцеві фарбами (одному типові з нашого дому), і той помчав, мов стріла, дізнаватися; служниця кинулася за ним сходами, щоб дарма не ганяти цього чоловіка, який гукав: «Пустіть мене, пустіть мене!» — і повернувся він лише тоді, коли йому двічі повторили, що нині перше квітня.
Та от після п'ятої, коли урок арфи взято, випуск Дюрюї прочитано, прочитано ще й інші книжки, переграно на всіляких інструментах — більше нічого вже не лишається, а читати ще означало б нівечити очі, які потрібні мені завтра зранку. До того ж я застуджена й стомлена від учора. А втім... мене це вже не зворушує, я розповідаю вам це лише тому, що мені видається дивним таке існування в мої роки, з нашим статком і в самому серці Парижа.