Неділя, 30 березня 1879

без особливої марноти... зрештою, цей хлопець, мабуть, чванько, і це не його провина. Усі за ним упадають. Герцог де Ла Рошфуко-Бізаччіа здерся сходами на президентську трибуну, щоб поговорити з малим секретарем, ніби не міг дочекатися й перестріти його десь у проході чи поблизу зали засідань, де цей юний мільйонер снує туди-сюди, бо я рідко бачила, щоб хтось так метушився: підіймається, спускається, вітається з депутатами всіх відтінків, а надто з аристократами правиці, висуває й засуває шухляди, перебирає папери. Щоправда, це підкреслює його високий зріст і юнацьку гнучкість тіла, та все ж я не думаю, що він достатньо митець, аби робити такі розрахунки. Чоло видається мені низьким, але це почасти зачіска; скільки я могла розгледіти, обличчя дуже гарне, без жодної прісності чи в'ялості. Не знаю, чи то через те, що мені здається, ніби тітка надто на нього дивиться, чи через те, що я думкою зайнята ним, але я уникаю дивитися на нього, мов на якийсь негарний учинок, — так боюся, що він подумає, ніби я на нього дивлюся.
Це мене трохи дратує, бо я не можу як слід роздивитися обличчя й дізнатися, чи немає в ньому чогось, що його псує.
А втім, навіщо все це?
Ми поїхали по пані Гавіні, щоб вирушити до Булонського лісу.
Тітку охопив напад радості, коли вона побачила малого Арно, а я спалахнула рум'янцем, як у ті часи, коли закохувалася в імена чи статки і в обличчя молодиків, яких зустрічала на прогулянці чи в театрі. Ви ж добре знаєте, що мені ніколи не траплялося дивитися на чоловіка, не знаючи, хто він, і навіть якщо це колись зі мною станеться, я певна, що то буде чоловік із хорошого роду. Моя бідна тітка тріумфує й думає собі нишком, що всі мої муки скінчилися, що я вийду за цього прекрасного принца, і вона щаслива, бо, хоч і добряче заціпенілі, ці пані ледь-ледь відчувають, як я страждаю.
А я була б щиро, наївно, по-справжньому й глибоко здивована, якби зі мною сталася бодай найменша приємність.