❦
Четвер, 6 березня 1879
Jeudi, 6 mars 1879
Що ж, я пишу натюрморт. Але вчорашні думки. Пригадую листа від Маркуара, де він писав мені: «Цієї зими в нас тут є одна полька, яка всім верховодить, панна Танська, вона займається скульптурою».
Eh bien, je fais une nature morte. Mais les idées d’hier. Je me rappelle d’une lettre de Marcuard où il me disait: Nous avons cet hiver ici une jeune fille polonaise qui fait la pluie et le beau temps, Mlle Tanskà, elle s’occupe de sculpture.
Наприкінці зими ця панна вийшла заміж. Усе ясно й чітко, ця пригода. Вона, звісно, виходила у світ. Поїхати до Флоренції, зайнятися скульптурою і вийти заміж — оце я розумію; принаймні справа не затягується. А що, як поїхати до Флоренції? Це було б не так заради заміжжя, як заради того, щоб бувати в товаристві; мені здається, у Флоренції нам було б добре.
A la fin de l’hiver cette demoiselle se maria. C’est clair et net, cette aventure. Elle allait dans le monde bien entendu. Aller à Florence, faire de la sculpture et se marier, à la bonne heure; ça ne traîne pas au moins. Si j’allais à Florence ? Ce ne serait pas tant pour me marier que pour voir du monde, j’ai idée que nous serions bien à Florence.
Що ж, так і зробимо: наступної зими поїдемо туди на два місяці.
Eh bien c’est cela, l’hiver prochain nous irons y passer deux mois.
Тепер це стало хворобою — світське товариство; двох місяців було б досить; я повернулася б сюди працювати... над чим? Я думаю так, ніби малярства не існує, і не можу збагнути, що ж таке слава... Та й справді, навіщо мучитися, коли є купа людей, які мають усе, яких обожнюють і від яких не вимагають ні талантів, ні знань.
A présent c’est devenu une maladie, le monde; deux mois et ce serait assez; je retournerais ici travailler... à quoi ? Je pense comme si la peinture n’existait pas et je ne puis comprendre ce que c’est que la gloire... Au fait pourquoi se tourmenter quand il y a un tas de gens qui ont tout, qu’on adore et auxquels on ne demande ni talents, ni science.
Я ненавиджу Париж понад усяку міру: у Парижі бачиш усі ці огидні пики з Ніцци, з Рима, звідусіль.
Je déteste Paris au-dessus de toute expression, à Paris on voit toutes ces odieuses figures de Nice, de Rome, de partout.
Мені соромно за себе, я хотіла б виходити в масці, і ще дещо... відтоді як зʼявилася та стаття у «Фіґаро» про перегони в Ніцці, про ніццькі мерзоти, мене не полишає думка, що всі вважають мене поганою жінкою. Якби ви тільки знали, яке це жахіття — це повсякчасне приниження. Я певна, що це хвороба, але не знаю, як її лікувати.
J’ai honte de moi-même, je voudrais sortir masquée et puis autre chose... depuis cet article du « Figaro » des courses de Nice, des bassesses de Nice, l’idée, que tout le monde me prend pour une mauvaise femme, ne m’a pas quittée. Et si vous pouviez savoir ce que c’est terrible, cette humiliation de tous les instants. Je suis sûre que c’est une maladie mais je ne sais pas comment la soigner.
Я збожеволію, якщо не накажу собі ні про що не думати до наступної зими і працювати, бо до того часу нічого кращого не придумаєш.
Je deviendrai folle si je ne m’ordonne de ne penser à rien avant l’hiver prochain et de travailler, puisqu’il n’y a rien de mieux à faire, jusque là.