Середа, 4 вересня 1878

Мультедо пише. Мадам Саразен де Бок та деякі інші надіслали свої візитівки, Ґавіні теж. Коли я знову й знову перебираю в памʼяті всі наші зустрічі з Покійним, мені здається, що я справді була дурною.
Мені здається неймовірним, що, підійшовши до нього так близько, я була така навіжена.
Як! — кажу я собі. — Він приходив, а тепер більше не приходить; він мені... говорив, казав те й те, ми разом жартували з того й того. Палата, листи, Пʼять жінок... Маска Берти, яка й досі мене злить, — усе це... це дуже мало, я знаю, але ж усе це минуло й більше не повернеться!!
На жаль, Валіцький був серед нас, наш найкращий друг, і ми більше ніколи його не побачимо. Дідусь теж пішов назавжди... я утримуюся від того, щоб згадувати Пінчо... знаєте, мені купили іншого, такого самого, з тією лише різницею, що це самичка. Через цього фальшивого Пінчо я майже забула першого. Я не згадую його не через це, а з поваги до дідуся... Отже, коли я знову думаю... Це було в Покійного, у курильні, я дивилася на його портрет, а він підійшов до мене й сказав тим голосом, з тим виглядом, які належать лише йому і сама згадка про які збурює і розум, і серце.
навскоси
Огидно те, що скажуть: усі жінки були від нього без тями.
— Бачиш, — сказав він про всіх цих жінок, — ти єдина, кого я хотів би бачити.
Я вже була в захваті, бо мене це розважало й сповнювало гордістю: я граю роль у паризькій пригоді, як доросла. Я ще не виходила у світ, тож мені все здається, що я ще не доросла... і водночас я боюся видатися старою. Це мені він так сказав... нас було пʼятеро... він звертав увагу лише на мене, хоч і був любʼязний з іншими... О! якими гидкими поруч із ним видаються всі ті, кого я слухала раніше, які вони звичайні, обмежені, посередні... Чи ж можна так принизитися, щоб піддатися впливу якогось Лардереля, кумедного, але жалюгідного створіння... зрештою, чоловіка, як усі інші... залишмо його іншим жінкам... але я; це було справді безглуздо. А тут — яке чарівне відчуття, коли кожну твою думку розуміють і поділяють, коли знаходиш тонкощі своєї душі в іншій душі, коли ніколи не боїшся, що слово, жест, погляд не зрозуміють або зрозуміють хибно... Я обожнюю його дотепність, обожнюю його розум... як добре він розуміє мою досаду... чого він, можливо, не зрозумів, то це того, що я шалена, але чесна... ні, я краще визнаю інше: я могла, але не зуміла. Не знаю, чи це мене втішає, чи доводить до відчаю!! А якби Берта не зняла маски, пан Акар, можливо, досі був би Полем де Кассаньяком, і все було б зовсім інакше... так, я це відчуваю, я в це вірю, я в цьому певна, я б у цьому присяглася!! Він зробив би зі мною все, що захотів би... Якщо мені колись траплялося казати таке й удавати таку покору щодо іншого, ви мусите разом зі мною відчути, яке це було смішне й неможливе. Дати себе підкорити маленькій порочній істоті, жокеєві з вищого світу, недолугому фертикові — ой-ой-ой! Це все, що я можу сказати. Принаймні якщо я тут і помиляюся, то для цього є бодай якісь підстави...
Ви розумієте, я роблю застереження... а що, як я знайду кращого... кращого в чому? Але тоді цей розум, так дивовижно співзвучний моєму, і все інше? Що мені з цим робити? Зректися? Це неможливо, хіба що оголосити себе дурною... то й байдуже! Я хотіла б говорити серйозно. Я не знаю!
Цей чоловік це знає, він говорить так, як я думаю, ось чому я його обожнюю... тут, у моїй книзі чи в моїй голові, у моєму окремому світі. Поза ним він чужий, можливо, ворог, і я не обожнюватиму його навіть подумки — лише тут, на цьому папері, що приймає всі мої звірення й найскороминущіші думки. Інакше, зважаючи на суспільне становище, в якому ми перебуваємо, мої слова були б смішні або аморальні.
Я хотіла б мати змогу сказати, не боячись, що потім доведеться бодай щось заперечувати: так, я кохаю цього чоловіка. Ця мить ще не настала, але настане: я зайшла надто далеко, щоб це й далі було обманом.
Настане день, коли я, можливо, виявлю, що все це було уявою, — оце був би парадокс! Чим були б усі речі без уяви? і наші почуття хіба не без уяви? Кант стверджує, що речі існують лише завдяки нашій уяві, — це вже занадто; але я приймаю його систему в царині почуттів... Власне, почуття породжує враження, яке справляють предмети чи істоти, а оскільки він каже, що предмети не є такими чи такими, що вони, одне слово, не мають жодної обʼєктивної цінності й реальні лише в нашому розумі. Щоб усе це узгодити, не треба було б поспішати до ліжка й думати про те, о котрій треба почати малювати, щоб закінчити до суботи.
У повсякденній мові уявою називають не те, що маю на увазі я: кажуть «уява», а мають на увазі божевілля, дурість. Якби не це... чи може кохання існувати інакше, ніж в уяві? так само й усі інші великі почуття. Бачите, ця філософська споруда чудова, але проста жінка, як я, може довести її хибність.
Речі мають цінність реальність лише в нашому розумі? Гаразд, а я вам кажу, що предмет вражає зір, а звук — слух, і що ці... скажімо, речі! викликають відчуття, яке їм відповідає... Інакше ніщо не мусило б існувати, ми б усе вигадували. Якщо в цьому світі ніщо не існує, то де ж тоді щось існує? Адже, щоб стверджувати, що ніщо не існує, треба знати про справжнє існування будь-чого будь-де — хоча б для того, щоб усвідомити різницю між цінностями обʼєктивними та уявними. Звісно... мешканці іншої планети, можливо, бачать не так, як ми, і в такому разі вони мають рацію; але ми на землі, тож залишмося на ній, вивчаймо те, що на ній і під нею, — і цього цілком досить.
Я захоплююся цими вченими, терплячими, надзвичайними, химерними безумствами; цими міркуваннями, його висновками, такими щільними, такими вченими... засмучує мене лише одне: я відчуваю, що це хибно, а не маю ні часу, ні охоти зʼясувати чому.
Я хотіла б поговорити про це з кимось, я така самотня. Але присягаюся вам, що, висловлюючи це, я не маю наміру нікому цього навʼязувати; я простодушно викладаю свої думки й охоче поступилася б перед усіма слушними доводами, які мені навели б.
Мені треба було б, я хотіла б — не стаючи смішною через надмірні претензії, — я хотіла б слухати людей освічених, я так, так, так хотіла б проникнути у вчений світ, бачити, слухати, вчитися... Але я не знаю ні в кого, ні як про це попросити, і стою тут, дурна й зачудована, не знаючи, куди кинутися, і бачу з усіх боків скарби цікавого: історії, мови, науки, зрештою, всю землю, яку я хотіла б побачити всю разом, і все пізнати, всього навчитися!
Кассаньяк зовсім маленький поруч із цим... не менший за мене, а поки не думаєш про людину гірше, ніж про себе, все гаразд. Він для мене, а всесвіт — для нас.