Субота, 31 серпня 1878

Опівдні всі були тут, і Жорж не дав відбутися церемонії — її перенесли на шосту.
О шостій тіло перевезли до підземної церкви, де воно чекатиме на приїзд синів і на подальші розпорядження. Цей склеп на мене справив враження, але я не плакала — я плакала лише в перший день.
Тітонька ледве тримається на ногах — їй довелося вгамовувати лють цього чудовиська, і вона дістала удари чобітьми в бік, у живіт... Щоб дати вам уявлення, послухайте: Музе пішов до консьєржа й влаштував йому сцену; консьєрж відповів, що нічого не може вдіяти, і що комісар поліції тільки й сказав йому: «Коли якусь із них убʼють — підіймемося нагору». Ледве до цього сьогодні не дійшло, бо якби до їдальні не увійшов хтось — уже не памʼятаю хто, — тітоньку б задушили.
Тепер усе скінчено.
— Перед труною нашого батька я благаю вас більше до нас не приходити, — сказала йому мама в церкві.
— А я перед тією самою труною вам це забороняю.
Нема потреби називати автора цієї фрази, правда ж?
Покійний і гадки не має, що був присутній на всіх цих церемоніях. Цей чоловік — людина похоронів. Ніхто на світі не вміє так, як він, прийти, застебнувши сюртук на всі ґудзики, і мати вигляд урочистий, поважний, лагідний — словом, напрочуд доречний за цієї нагоди.
Не знаю, чи він велика людина, чи стане нею, але знаю, що ніхто не вміє так, як він, триматися на людях, — це, зрештою, і дає йому такий вплив на юрбу. Памʼятаю, як він входив до церкви Святого Августина: він зазвичай входив через маленькі двері й дуже швидко проходив, працюючи ліктями, щоб стати в першому ряду. І тоді, якби ви знали, як усі поверталися й перешіптувалися: це Кассаньяк, Кассаньяк, о! він не церемониться, ось він, і т. д. і т. д. Ніби пролітала вогняна куля — ця чорна голова й ці широкі плечі... Чому ж він не захотів, щоб про його шлюб писали в газетах? І чому він її не показує... власне, він не встиг, але... Як усе це, мабуть, відбулося по-міщанськи... манери кокоток упереміш із міщанством
Того дня, коли шах дав йому орден («Ле Пеї», який нещадно паплюжив цього бідолашного шаха, відтоді його прославляє), ні, наступного дня він, мабуть, пішов до панночки Акар повідомити їй новину. Пані Акар, мабуть, сказала: Поцілуйте ж вашу наречену, пане Полю; або ж, оскільки наречена вдавала з себе хлопця, мати нічого не сказала, а донька простягла панові Полю руку, мружачись, — вона дуже короткозора, а то очі були б дуже гарні, чорні. Я все це сказала тому, що Кассаньяк чудовий, як ніхто, на похоронах.
Він заплямував себе, він комедіант, великий позер, його добродушний вигляд, від якого хочеться впасти йому до ніг... (а ще кажуть, що люблять тільки лихих і зневажають доброту, — дурниці!) — усе це лише вдавання... а проте він мав би бути добрим, бо він сильний. Якби ви знали, який у нього добрий вигляд! надто тому, що видно: він хоче таким бути; цей великий чорт вас лякає, і вас вражає лагідність, з якою він до вас говорить; ця доброта, що йде від цього великого фанфарона, має в собі щось зворушливе і, скажімо прямо, принизливе: він поводиться з вами, як із цуценятами в кошику.
Дідусь казав, що серед зборища собак — пуделів, спанієлів, мопсів — усі видаються гарними й чарівними, але от заходить ньюфаундленд!... так само й у салоні, де зʼявляється Поль де Кассаньяк, — бідний дідусь, я не надішлю великому ньюфаундлендові листа з повідомленням про смерть.
Віктор помер. Я куплю собі чорного ньюфаундленда. Знаєте, це безглуздо, але щоб писати з більшою приємністю, я уявляю, ніби він читає через моє плече. Учора приходили приміряти мою жалобну сукню; Кароліна прислала мені ту саму кравчиню, яка ходила до панночки Акар приміряти її весільну сукню.
Усі ці церемонії позбавлять мене майстерні ще на кілька днів.
Я завжди вживатиму слово Покійний, але знайте: це завжди буде не хто інший, як Поль де Кассаньяк.
Якщо робити все як належить, мені взагалі не варто було б його ніяк називати.