Неділя, 1 вересня 1878

Невже це можливо, коли читаєш такі речі, як та, що ви прочитаєте в сьогоднішньому «Ле Пеї»!
Хіба важливо, що цей чоловік негарний, одружений, гідний зневаги навіть у приватному житті, — перед усією Європою він гідний захвату, він талановитий, як чорт; говорить, як ангел... Прочитайте про цей процес і подивіться, як він усіх обводить навколо пальця, який він великий, чесний, правдивий. І як публіку, суддів, адвокатів — усіх захоплює його вогненне слово. Я хотіла б бути кимось значущим, щоб віддати йому шану, яка б чогось важила, схилившись перед ним.
Немає прекраснішого таланту, ніж красномовство — для чоловіка, і спів — для жінки. Чоловік, який вміє говорити, — всесильний, великий, чесний, прекрасний.
викресленоЯкби це не було так банально, я
Попри всю можливу банальність цього — проголошую себе шанувальницею Кассаньяка. Знаю добре, які влучні насмішки можна кинути мені в обличчя... У мене, їй-богу, вистачає сміливості мати власну думку.
Те, що серйозні люди закидають цій людині, — якраз те, що мене зачаровує; кажу це, хоч і ризикую поділяти це почуття з ринковими торговками й дрібними паризькими буржуазками. Але ні, дорогі читачі, ці пані захоплюються фізичною красою й грубощами, а я захоплююся тим, що від них вислизає, і не ненавиджу й того, чим захоплюються вони. Клянуся вам: ці образи викликають певне захоплення, бо вони заслужені, бо їх відстоюють чесно і бо той, хто багато ображає, багато й обстоює, багато й боронить.
Між нами є така спільна риса: наша зухвалість — не наслідок жвавості, а наслідок роздумів, і нас вважають нерозважливими, тоді як ми все розраховуємо. Порівнюю себе з ним, звичайно, на набагато нижчому рівні. Мультедо днями влучно його оцінив — так влучно, що я поставила б сто проти одного: він десь це почув і лише повторив слова якоїсь дотепної людини. Ну то й що? Хіба він менше вартий через те, що він не той відчайдух, яким його вважають? Повторюю: навпаки, він вартий більше; героїв-без-роздумів обожнюють, але захоплюються ними значно більше, коли відкривають хитрість у їхній грі. Ви насторожуєтеся — і вони виростають у ваших очах. Я верзу дурниці, я думала про середньовічних лицарів і про Одіссея, випустивши з уваги тих, про кого говорила, — від... дурниць я всерйоз заговорююся.
навскоси
Кажуть, що я божевільна й жвава, тоді як я лише різка й запальна.
Довелося піти до церкви на похоронну службу; ми навмисно прийшли пізно — але ще залишалася чверть меси, й один із маленьких дияконів дав нам місце спереду, так що мимоволі наша жалоба справила сенсацію; я надзвичайно цікава в чорному; моя сукня нагадує ту, в якій була Марія-Антуанетта в Консьєржері, здаюся стрункішою — словом, оскільки все це зовсім не дивина, навіть самі обидва великі князі звернули увагу на ту, яка з найглибшою повагою, дорогі читачі, іменує себе найпалкішою шанувальницею Поля де Кассаньяка.
Ішла лягати... мені нудно, огидно... Знаєте... ні. Я прикидалася недоступною, бо Поль де Кассаньяк збрехав заради запрошень на обіди в людей, які йому набридли! Я безглузда. Не знаю, що робити. Мої жарти мене бавили. Мені соромно перед собою; обидва мої листи були дурними. Я хотіла надто багато довести; кілька простих слів важили б у тисячу разів більше... А я — ніщо, і не можу жодним чином наблизитися до нього, і він може насміхатися наді мною — так само, як і я сама.
І я нічого не бачу... нічого, — тільки живопис: це була б реабілітація, божественна компенсація. Я мала б право мати почуття, думки (у власних очах) — не зневажала б себе, пишучи всі ці жалюгідні дрібниці! Я була б чимось... Я могла б бути нічим і була б щаслива бути нічим, але коханою чоловіком, який став би моєю славою... але тепер треба бути кимось самій по собі... інакше, інакше я пропала... А Бог не матиме жалості?! Якби хоч знайшла можливість пристойно вийти заміж.
Я стомилася від стількох дрібних прикрощів — ось уже три роки, як я безупинно страждаю. Ось уже вісім місяців життя лагідніше, але ще досить сумне, щоб я його більше не хотіла! Якщо це має тривати — зроби так, щоб я вмерла, Боже. З мене справді досить. Це не життя. Йдеться навіть не про Кассаньяка, але це не життя! Справді це не життя! Одна, завжди одна. Ніколи нікого не бачити! Бути нічим, нікуди не ходити й нудьгувати вдома! І ця молодість, і ця свіжість, і це божественне тіло...
Навіщо?! Це злочин — губити мене! Якби я померла — черви взяли б своє! Але животіти отак! Мати всі ці прагнення — і цю ПОРОЖНЕЧУ!!!

Примітки

Марію-Антуанетту тримали у вʼязниці Консьєржері від 2 серпня 1793 року до страти 16 жовтня; там вона носила вдовину чорну жалобу за Людовиком XVI. ↩