❦
Неділя, 1 вересня 1878
Dimanche, 1er septembre 1878
Невже це можливо, коли читаєш такі речі, як та, що ви прочитаєте в сьогоднішньому «Ле Пеї»!
Est-ce possible quand on lit des choses comme celle que vous lirez dans « Le Pays » d’aujourd’hui !
Хіба важливо, що цей чоловік негарний, одружений, гідний зневаги навіть у приватному житті, — перед усією Європою він гідний захвату, він талановитий, як чорт; говорить, як ангел... Прочитайте про цей процес і подивіться, як він усіх обводить навколо пальця, який він великий, чесний, правдивий. І як публіку, суддів, адвокатів — усіх захоплює його вогненне слово. Я хотіла б бути кимось значущим, щоб віддати йому шану, яка б чогось важила, схилившись перед ним.
Qu’importe que cet homme soit laid, marié, méprisable même dans la vie privée, il est admirable devant l’Europe entière, il a du talent comme un diable; il parle comme un ange.. Lisez ce procès et admirez comme il les met tous dedans, comme il est grand, honnête, vrai. Et comme public, juges, avocats tous sont entraînés par sa parole de feu. Je voudrais être quelque chose qui compte pour lui rendre un hommage qui vaille beaucoup en m’inclinant devant lui.
Немає прекраснішого таланту, ніж красномовство — для чоловіка, і спів — для жінки. Чоловік, який вміє говорити, — всесильний, великий, чесний, прекрасний.
Il n’y a pas de plus beau talent que l’éloquence pour l’homme, le chant pour la femme. Un homme qui sait parler est tout puissant, est grand, est honnête, est beau.
викресленоЯкби це не було так банально, я
Попри всю можливу банальність цього — проголошую себе шанувальницею Кассаньяка. Знаю добре, які влучні насмішки можна кинути мені в обличчя... У мене, їй-богу, вистачає сміливості мати власну думку.
En dépit de ce que cela peut avoir de vulgaire je me proclame admiratrice de Cassagnac. Je sais bien les moqueries adroites qu’on peut me jeter à la tête... J’ai ma foi, le courage de mon opinion.
Те, що серйозні люди закидають цій людині, — якраз те, що мене зачаровує; кажу це, хоч і ризикую поділяти це почуття з ринковими торговками й дрібними паризькими буржуазками. Але ні, дорогі читачі, ці пані захоплюються фізичною красою й грубощами, а я захоплююся тим, що від них вислизає, і не ненавиджу й того, чим захоплюються вони. Клянуся вам: ці образи викликають певне захоплення, бо вони заслужені, бо їх відстоюють чесно і бо той, хто багато ображає, багато й обстоює, багато й боронить.
Ce que les gens sérieux reprochent à cet homme, c’est justement ce qui m’enchante, je le dis au risque d’avoir ce sentiment de commun avec les dames de la Halle et les petites bourgeoises de Paris. Mais non, chers lecteurs, ces dames admirent la beauté physique et les grossièretés, moi j’admire ce qui leur échappe et je ne déteste pas non plus ce qu’elles admirent. Je vous jure que ces insultes forcent une certaine admiration, parce qu’elles sont méritées, parce qu’on les soutient honnêtement et parce qu’en insultant beaucoup on défend, on protège beaucoup aussi.
Між нами є така спільна риса: наша зухвалість — не наслідок жвавості, а наслідок роздумів, і нас вважають нерозважливими, тоді як ми все розраховуємо. Порівнюю себе з ним, звичайно, на набагато нижчому рівні. Мультедо днями влучно його оцінив — так влучно, що я поставила б сто проти одного: він десь це почув і лише повторив слова якоїсь дотепної людини. Ну то й що? Хіба він менше вартий через те, що він не той відчайдух, яким його вважають? Повторюю: навпаки, він вартий більше; героїв-без-роздумів обожнюють, але захоплюються ними значно більше, коли відкривають хитрість у їхній грі. Ви насторожуєтеся — і вони виростають у ваших очах. Я верзу дурниці, я думала про середньовічних лицарів і про Одіссея, випустивши з уваги тих, про кого говорила, — від... дурниць я всерйоз заговорююся.
Il y a cela de commun entre nous c’est que notre impertinence n’est pas un effet de notre vivacité mais bien de notre raisonnement et qu’on nous croit irréfléchis tandis que nous sommes calculés. Je me compare à un degré fort inférieur bien entendu. Multedo l’a bien jugé l’autre jour, si bien que je parierais 100 contre 1 qu’il l’a entendu quelque part et qu’il n’a fait que répéter les paroles d’un homme d’esprit. Oh bien qu’est-ce que ça fait ? Pour ne pas être le téméraire que l’on croit, vaut-il moins ? Je le répète. Au contraire, il vaut plus; on adore les héros - sans réflexion mais on les admire bien plus quand on découvre de la malice dans leur jeu. Vous vous méfiez et ils grandissent dans votre esprit. Je divague, je pensais à des preux du moyen âge et à Ulysse, perdant de vue ceux dont je parlais, à force de... bêtises, je déraisonne sérieusement.
навскоси
Кажуть, що я божевільна й жвава, тоді як я лише різка й запальна.
en travers On dit que je suis folle et vive tandis que je ne suis que brusque et violente.
Довелося піти до церкви на похоронну службу; ми навмисно прийшли пізно — але ще залишалася чверть меси, й один із маленьких дияконів дав нам місце спереду, так що мимоволі наша жалоба справила сенсацію; я надзвичайно цікава в чорному; моя сукня нагадує ту, в якій була Марія-Антуанетта в Консьєржері1, здаюся стрункішою — словом, оскільки все це зовсім не дивина, навіть самі обидва великі князі звернули увагу на ту, яка з найглибшою повагою, дорогі читачі, іменує себе найпалкішою шанувальницею Поля де Кассаньяка.
Il a fallu aller à l’église pour le service funèbre, nous sommes arrivées tard exprès; mais il restait encore le quart de la messe et un des petits diacres nous fit place en avant de sorte que malgré nous notre deuil a fait sensation; je suis fort intéressante en noir; ma robe ressemble à celle de Marie-Antoinette à la Conciergerie, je parais plus mince, bref, tout ça n’étant aucunement extraordinaire, les deux grands-ducs eux-mêmes ont fait attention à celle qui avec le plus profond respect, chers lecteurs, se dit la très-fervente admiratrice de Paul de Cassagnac.
Ішла лягати... мені нудно, огидно... Знаєте... ні. Я прикидалася недоступною, бо Поль де Кассаньяк збрехав заради запрошень на обіди в людей, які йому набридли! Я безглузда. Не знаю, що робити. Мої жарти мене бавили. Мені соромно перед собою; обидва мої листи були дурними. Я хотіла надто багато довести; кілька простих слів важили б у тисячу разів більше... А я — ніщо, і не можу жодним чином наблизитися до нього, і він може насміхатися наді мною — так само, як і я сама.
J’allais me coucher... je suis ennuyée, dégoûtée... Vous savez... non. J’ai fait la difficile parce que Paul de Cassagnac avait menti pour des invitations à dîner chez des gens qui l’ennuyaient ! Je suis absurde. Je ne sais que faire. Mes plaisanteries m’amusaient. Je suis humiliée devant moi-même; mes deux lettres ont été bêtes. J’ai voulu trop prouver; quelques mots simples vaudraient mille fois mieux... Et je ne suis rien et je ne puis en rien me rapprocher de lui et il peut se moquer de moi comme moi-même.
І я нічого не бачу... нічого, — тільки живопис: це була б реабілітація, божественна компенсація. Я мала б право мати почуття, думки (у власних очах) — не зневажала б себе, пишучи всі ці жалюгідні дрібниці! Я була б чимось... Я могла б бути нічим і була б щаслива бути нічим, але коханою чоловіком, який став би моєю славою... але тепер треба бути кимось самій по собі... інакше, інакше я пропала... А Бог не матиме жалості?! Якби хоч знайшла можливість пристойно вийти заміж.
Et je ne vois rien... rien, que la peinture ce serait une réhabilitation, une compensation divine. J’aurais le droit d’avoir des sentiments, des opinions (devant moi-même) je ne me mépriserais pas en écrivant toutes ces misères ! Je serais quelque chose... Je pouvais n’être rien et je serais heureuse de n’être rien qu’aimée d’un homme qui serait ma gloire... mais à présent il faut être quelqu’un par soi-même... autrement, autrement je suis perdue... Et Dieu n’aura pas de pitié ?! Si au moins je trouvais à me marier convenablement.
Я стомилася від стількох дрібних прикрощів — ось уже три роки, як я безупинно страждаю. Ось уже вісім місяців життя лагідніше, але ще досить сумне, щоб я його більше не хотіла! Якщо це має тривати — зроби так, щоб я вмерла, Боже. З мене справді досить. Це не життя. Йдеться навіть не про Кассаньяка, але це не життя! Справді це не життя! Одна, завжди одна. Ніколи нікого не бачити! Бути нічим, нікуди не ходити й нудьгувати вдома! І ця молодість, і ця свіжість, і це божественне тіло...
Je suis lasse de tant de petites misères, voilà trois ans que je ne cesse de souffrir. Depuis huit mois la vie est plus douce mais encore assez triste pour que je n’en veuille plus ! Si cela doit continuer faites que je meure, mon Dieu. J’en ai vraiment assez. Ce n’est pas vivre. Il ne s’agit même pas de Cassagnac mais ce n’est pas vivre ! Vraiment ce n’est pas vivre ! Seule, toujours seule. Ne voir jamais personne ! n’être rien, n’aller nulle part et s’ennuyer chez soi ! Et cette jeunesse, et cette fraîcheur, et ce corps divin...
Навіщо?! Це злочин — губити мене! Якби я померла — черви взяли б своє! Але животіти отак! Мати всі ці прагнення — і цю ПОРОЖНЕЧУ!!!
A quoi bon ?! C’est un crime de me perdre ! Si je mourais les vers en auraient leur part ! Mais végéter de la sorte ! Avoir toutes ces aspirations et ce NEANT !!!
Примітки
Марію-Антуанетту тримали у вʼязниці Консьєржері від 2 серпня 1793 року до страти 16 жовтня; там вона носила вдовину чорну жалобу за Людовиком XVI. ↩