Четвер, 29 серпня 1878

Не знаю, яким Провидінням я спізнилася і о дев'ятій ще не вдягнулася, коли прийшли сказати, що дідусеві гірше. Я вдягнулася й кілька разів ходила його навідати. Мама, тітонька, Діна плачуть — тихо й голосно. Пан Жорж прогулювався вільно; я нічого йому не сказала — не час читати моралі в такі страшні хвилини. О десятій прийшов священик, і за кілька хвилин усе скінчилося.
Я залишалася там до кінця на колінах — то проводила рукою по цьому бідному чолі, то перевіряла пульс.
Я бачила, як він помирав — бідний дорогий дідусь — після стількох страждань. Не люблю говорити банальності.
Під час служби біля ліжка мама впала мені в обійми — її довелося відвести й укласти в її кімнаті. Всі плакали голосно, навіть нігіліст Ніколя; я теж плакала, але спокійно. Його поклали на погано застелене ліжко — ці слуги жахливі, виявляють таке старання, що боляче дивитися... Я сама поправила подушки, накривши їх батистом, обшитим мереживом, і задрапувала шаллю ліжко, яке він любив, — залізне, що іншим здалося б убогим. Навкруги — біла муслінова тканина; ця білина личить чесності душі, що відлетіла, і чистоті серця, яке більше не б'ється. Я торкнулася його чола, коли воно вже було холодним, — і не відчула ні страху, ні відрази.
Удару чекали, але він однаково оглушив.
Я склала депеші і листи-повідомлення. Але треба було ще й доглядати за мамою, у якої стався сильний нервовий напад; думаю, що трималася цілком пристойно, і те, що я не кричала, не означає, що серце в мене гірше, ніж в інших...
Я вже не можу відрізнити свої мрії від справжніх почуттів — хіба ж я не дійшла до того, щоб, проходячи повз портрет, сказати собі: як він розділив би наше горе, як він був би добрий до мене.