Неділя, 14 липня 1878

Уже о восьмій ми їдемо до Вісбадена — тітка, пані Абаза й я. Ідемо до церкви, звідти обідати — і справляти фурор серед гуляльників. Ми були буквально єдиними жінками, одягненими як слід. Дядько Лотрек в Італії, Батуріни в Петербурзі; але ми бачили Лізандерів. Пані Лізандер за півгодини переказала плітки цілого року, о! лише стислий виклад... але захопливий.
Ґербелі та Лізандери суперничають через кого... через Лотрека! Лотрек, якого вважають за «чоловіка», — треба знати маленькі міста, щоб розуміти такі речі.
Ще один день, змарнований для Тіта Лівія... і заради чого! Заради задоволення глузувати з усіх перехожих і сміятись їм у вічі.
Ось відповідь пані Дубельт.
«Петербург, 7 липня [1878] Захарʼєвська, 10. Дорога й чарівна панно Марі! Цього разу ви не дорікнете мені, що я не відповідаю, бо минуло ледве дві години, як я отримала вашого листа. Саме коли я його читала, мене відвідав Його Високість великий князь Костянтин, і я скористалася його присутністю заради вашого протеже, але великий князь відповів мені, що передусім слід звернутися до князя Орлова; тож я надсилаю своє прохання до Парижа і, щойно отримаю відповідь, повідомлю вам. Додам, дорога панно, що буду щаслива допомогти вам зробити цей приємний сюрприз вашому другові, але натомість попрошу вас надіслати мені вашу фотографію, і сподіваюся, ви не відмовите.
Париж зараз, мабуть, чудовий, і як я заздрю вашій долі, бо я, на жаль, зможу повернутися лише наприкінці року, коли всі наші сімейні справи буде владнано, але тоді я оселюся надовго. Тим часом вірте мені, дорога панно Марі, що ми всі згадуємо вас із приємністю і часто про вас говоримо. Нині я на Островах у моєї матері, а Ліза вступить до Інституту в жовтні. Щойно отримаю відповідь із Парижа, звернуся до князя Горчакова. Закінчую, обіймаючи вас, а також вашу матінку й усю вашу чарівну родину. А. Дубельт»
Переписаний листLettre de Mme A. Doubelt à Marie, Pétersbourg, 7 juillet 1878 (post-scriptum)
P.S. Як здоровʼя вашого дідуся? Не гнівайтеся, що пишу вам так мало, але, поглинута своїми справами, я живу зовсім усамітнено, нікого не бачу і, отже, не бачу нічого цікавого з того, що відбувається. Не соромтеся: якщо я можу бути вам у чомусь корисною, розпоряджайтеся мною.
Мій протеже, мій друг — Поль де Кассаньяк. Хай там як, я отримую тут «Фіґаро», і останні вибори дали з 15 чи 17 лише 2 обраних консервативних кандидатів. Вони на це не дуже розраховують, їм байдуже; сподіваються вони на заворушення наприкінці Виставки. Оновлення Сенату, а потім невдоволення, яке вони самі розпалять, — одне слово, державний переворот, після якого Імператорський принц міг би пережити скрутну хвилину... Ніхто не вірить у повернення Імперії, але найнеймовірніші речі можуть статися. І ці теж могли б статися — хоча б лише для того, щоб мені насолити...
Лоріс-Мелікови сюди не приїдуть. Гогенлое прибули сьогодні вранці.
Мама пише, що Філіппіні каже, ніби Мультедо страждає і став страшенно нервовим.
Якби це була правда, це доводило б, що бідолаха не такий корисливий, як я думаю.
Цікаво те, що я зовсім не кохаю свого протеже. Шкода! Я так хотіла б нарешті на комусь зупинитися... Яка шалена чортівня — цей клятий шлюб. Якби він не одружився або одружився інакше, його життя було б пристойнішим, а моє — повним. Не знаю, чи це безумство, але мені здається, що я віддала б його справі стільки запалу й волі, що вона неодмінно перемогла б.
навскоси
Якби він одружився зі мною, не кохаючи, я змусила б його покохати мене, щойно ми побралися б. Я в цьому цілком певна.
викреслено[Сім рядків закреслено]
Мені, може, трохи прикро, що я була так близько до того, щоб покохати остаточно, і мені завадили так безглуздо, так дрібʼязково. Вчинивши цю дурницю, Кассаньяк уже не Кассаньяк... Утім, я не виношу присуду: стільки бачили прикладів чоловіків, яких ганили, з яких глузували, які робили — чи нібито робили — підлості і які, попри це, стали видатними людьми, великими людьми. Тож я не зовсім корчу з себе гидливу, хоча в глибині душі мені трохи гидко. Я рада, що мені лишається тільки шкодувати, що я не змогла покохати.
Але саме ці приклади, яких бачили так багато, — знаменитих людей і т. д. і т. д. — і не дають мені винести присуд. Я думаю, що... мене принижено в моєму протеже, бо він себе занапастив... і я була б у люті, якби помилилася, якби він став великим попри це, і якби досяг усього без мене. Ви мене чудово розумієте. На жаль! я його не кохаю... так... ні, ні. Але хай йому Акар! Це не завадило б мені плакати й стогнати, якби цей бідний великий чорний чорт пішов на підвищення, як сказала б Розалі.
Як це все ж дивно: мені так подобався цей чоловік, і я могла б справді його покохати, а тепер... нічого.
Я думаю, в Історіях бачили приклади людей підлих і віроломних, яких усе одно кохали, я навіть думаю, що це дуже поетично, але до таких речей себе не примусиш. Хоч Покійний мені ще й подобається — настільки, що, будучи заміжньою (якби я була), я божеволіла б за ним три місяці, — мені майже неможливо дивитися на нього по-іншому, так, як раніше... коли я бачила себе відображеною в ньому — гнучкою, спритною, але чесною, але цілісною!
Що ж він такого зробив? Брехав у незначних випадках людям, які йому, може, набридали... Ні, я точно не знаю, але моя віра похитнулася... і я не можу, ні, справді, не можу кохати його так, як я це розумію. Раніше я мріяла, що ми кохаємо одне одного, і обожнювала його у фантазіях; тепер це для мене неможливо; я вважаю його здатним на підлості... і якщо на поверхні, в цьому щоденнику, чи наслідуючи приклади з давніх і нових Історій, я легковажно оминаю багато чого, то в глибині душі я дуже прискіплива й вразлива. Я вийшла б заміж за Поля де Кассаньяка, знаючи, що він підлий, але визнаючи за ним талант і майбутнє, але кохати його серцем я не можу, я навіть не можу з успіхом ввести його у свої щоденні романи, доки над ним витає найлегша тінь.
Усе це з моєї вини!
Він узяв би мене за гроші (70 000 франків річного доходу), але я змусила б його покохати мене заради мене самої. Я досягла б цього з таким серцем, як у нього... і все було б чудово...
Бог не захотів...
Я помічаю, що я, яка досі його уникала, весь цей час вимовляю слово кохання, я тут ним зловживаю... я ж дбала, щоб навіть не згадувати його... бо це така делікатна річ, і так... грубо щохвилини казати: я його не кохаю, я його кохаю, я кохала б його і т. д. Це слово слід вживати один раз, це слово — фінал вагань, це слово для ефекту, для сенсації... а я роблю з нього хатнє начиння!
Підхоплена давніми звичками, я цієї зими кілька разів ледь не вимовила його — чи принаймні ледь не написала, — але завжди стримувалась... шкода було б і слова, і того, хто його викликав. Ішлося не лише про одну дрібну літеру... кілька разів, і часто, я забороняла собі думати про Покійного в цьому сенсі, захоплюватися ним, мріяти про нього.
І тоді як раніше я, замість щось собі забороняти, підбадьорювала й розпалювала себе, цього разу, мені здається, було щось інше. Мені безмежно подобалося казати собі: ну ні, я не хочу, щоб так було, я цього не хочу! Це було для мене зовсім нове. Я йшла працювати, примушувала себе думати про інше... це була справжня боротьба, як її описують у книжках... І це було так серйозно, що я нічого про це тут не сказала, боячись заохотити себе думати про це.
Перегляну ці записи, щоб стерти слово... пошукаймо, коли я його написала...