Понеділок, 1 липня 1878

Іду до Кароліни — міряти й базікати. Потім до майстерні — попрощатися з Жюліаном, бо за два дні від'їжджаю до Німеччини лікувати горло. Жюліан, бачачи мене веселою як жайворонок, здіймає руки до неба.
[Зачорнено: Ні, не майте] тривоги, пане, я повернуся до 15 серпня.
— Отже, ви досі бонапартистка?
— Більше, ніж будь-коли!
— О! Тоді я більше нічого не розумію в тому, що відбувається! Ви так часто мене збивали з пантелику. Я йду по сліду, який вважаю правильним, — раптом з'являється інший, біжу по ньому — знову щось інше! Губишся. Я казав собі: це натура північна, вся крижана. Прекрасного дня — ні, здається, весь вогонь! Потім... зовсім ні, і те, й інше разом, потім щось ще! Незбагненно, дивовижно!
Не дивуйтесь цій розмові — вона відбувається в «сповідальні», тобто в кабінеті батька, де щоразу, коли мені треба з ним поговорити або заплатити, ми говоримо про мистецтво й політику, і про все потроху.
— Це, — каже він, — або неймовірна безтурботність, або неймовірна сила волі. Але думаю все ж, що якби щось справді було, ви не змогли б удати цю веселість навіть на поверхні...
— Але нічого й не було...
— Облиште, я люблю читати — як у книжках, так і поза книжками. Що ж, я простежив крок за кроком цю розслабленість у роботі останнім часом, потім упередженість... і тепер — неймовірно!
І коли він у дуже завуальованих виразах висловлював своє здивування з приводу Кассаньяка, який міг вибирати...
— Але якщо не можна було вибирати? — запитала я.
— Я добре бачив, що можна.
— Мене або... інших?
— Інших.
— Ви помиляєтесь, пане, і якщо... коротко, це моя провина, якщо провина є. Але я про це не шкодую.
— Ні? Байдуже. Я стежив за всім цим і... запевняю вас, вам від цього болітиме.
— Ви вважаєте?
— Вам від цього болітиме.
Мені від цього болить.
Повертаюсь додому готувати різні речі для поїздки — і в настрої такому, що для цієї людини я б віддала все, віддала б і світ, і статки, і всіх людей, і на одне слово пішла б на край світу босоніж, у сорочці... Мабуть, це через неможливість...
Чудовий вечір в Опері. Нам дістається міжколонна ложа маркіза де Каса-Р'єра. Колоритна постать — старий, глухий, майже сліпий, мільйонер, передплатник усіх театрів, і запрошує лише гарних та елегантних жінок. Я одягнена як на останній бал — блідіша, ніж того вечора, така ж гарна, але менш п'янка. Мадам Ґавіні, Діна й я. Панове Ґавіні, де Россі, генерал Ніколаї, племінник Ґавіні, Філіппіні, Мультедо, маркіз де Каса-Р'єра, його супутник і ще молодший Франсія. Франсії мають прекрасну віллу в Ніцці й приймають багато гостей. Цей був нам представлений у Парижі — ми зустрічались щодня в Ніцці.
Мультедо довго стояв за моїм кріслом; він думав, що його подих обволікає мене, але той подих справляв лише враження легкої прохолоди на шиї. Чи не схожий цей чоловік на льох?
Він завжди співає ту саму пісню... врешті він три години мучив мене, аби я сказала, чого йому бракує, щоб мені сподобатись, — бо, каже він, я бачу, що ви розмовляєте зі мною охочіше, ніж з іншими, але це ще не все! Чи вважаєте ви мене здатним стати людиною генія? Зробити своє ім'я знаменитим, безсмертним?
— Убийте когось.
— Ні! Я кажу серйозно... прошу вас, скажіть, чого мені бракує?
— Чорного волосся.
Я думала про інше.
— О, ні, будь ласка, відповідайте мені. Чи вважаєте ви мене здатним стати великою людиною, увічнити себе, врешті?..
— Я бачу лише вбивство.
— О! Як жахливо — завжди глузувати... Я ніколи не отримаю від вас серйозного слова?..
— Що ж, так, саме цього вам і бракує! — сказала я з нудьгою.
— Стати великою людиною. Я так і знав!
— Амінь.
Він попросив дозволу писати мені. О! Прекрасна троянда...
Я розважилась, бо мною захоплювались...
Я б віддала весь цей вечір, аби на мить побачити Покійного...
Після вистави панове хотіли повести нас поїсти морозива, але Ґавіні не захотів під приводом, що ми дівчата. А от пані Ґавіні саме хотілось.
Під час вечері вдома у мене на кілька хвилин виникло бажання померти в обіймах Покійного. Яка дивна річ — людська природа: якби мені сказали, що це ще можна виправити, не було б нічого у світі, чого б я не зробила й не віддала заради цього. Якби мені запропонували одружитися з найбагатшою людиною на землі, я б проженила його заради того іншого. Відмовила б королю? Не знаю.
— Я тобі завжди казала, — каже мені Діна, — що він лише чоловік, ти ніколи не хотіла вірити...
Він і справді був чоловіком у всьому найповнішому значенні... і чутливим до грошей, і до всього іншого.
Це правда — я жорстоко помилилась... я все одно хотіла б... Знаючи, що він бере мене не з кохання. Дивіться стор. 289, книга 80-та.
Я тут пропустила своє життя. Якби це сталось — було б занадто гарно.